Буває до мене долітають запитання, якою мовою я розмовляла від народження. Бо ж до університету й Києва жила в Кропивницькому, яке, за уявленнями більшості, — російськомовне.

Українською. Я завжди говорила українською, як і вся моя родина з Вінниччини, не знаю, до якого покоління. Вдома, у садку, у школі, на вулиці, з друзями (хіба за винятком підліткового періоду і декількох друзів, з якими чомусь вирішувала що буде «круто» говорити російською, хоча це швидко минулося).

Але насправді втримувати цю українськість було важко. Пам’ятаю, ми переїхали в Кропивницький, і мама купила мені перших дві дитячих книги. Чуковського і ще там когось. Зрозуміло, що я знала всі вірші звідти напам’ять. Навіть зараз можу цитувати: «Ехали медведи на велосипеде, а за ними кот задом наперед…» або «Мы делили апельсин, много нас, а он один. Это долька для ежа, это долька для чижа…» і тд.
І чітко пам’ятаю, як батько спитав у мами, навіщо вона мені купує російські книжки.
«А інших немає, Саша», — казала мама.

Так само мама на вихідних слухала пісні Алли Пугачової, російськомовну Ірину Білик. Ми з братом влаштовували концерти під дитячі радянські пісні, які були записані на диску.
Разом дивилися екранізацію казок на каналі «Детский мир». Й іншого нічого не було, Саша.
Щастям був «Робік» на Першому національному на вихідних.

Ще є історія-легенда, яку переповідають на кожній гулянці мої батьки: я пішла в садок доволі пізно, у 5. Вихователька (яка згодом стала близькою людиною нашій сім’ї) запитала, як мене звати.
— Олеся.
— А брата?
— Тарас.
— Ну точно западенці, подумала я, — переповідала вона пізніше моїм батькам.
— А батьків як?
— Свєта і Саша.
— А ні, наші.

Далі на моїй полиці звідкись почали з’являтися українські «Пригоди Цибуліно», «Старий Хотабич», «Мері Поппінс». Вау, це для мене був прогрес. Ці книги я перечитувала декілька разів і нікому не позичала читати.

Ну а після цього, звісно, газета «Казковий вечір» щотижня і «Гаррі Поттер».
Досі, коли приїжджаю додому, перевіряю, чи всі мої книги на місці. Хотабич, до речі, десь зник.

А ще в школі старшокласники могли в мене запитати: «А чому ти говориш українською, ти що, українка?». Абсурд, правда?

Так, ми вчили в школі російську мову. Один урок на два тижні. Виписували на дошці слова «профессор», «ящерица» і тд. Здається, я навіть на якусь олімпіаду ходила (хоча зараз два слова зв’язати не можу 😬 Наталю Олександрівно, вибачайте).

І це все видавалося мені нормою, може, навіть якоюсь перспективою. Ну російська точно не завадить — казали тоді в школі, коли ми обирали факультативний предмет.

Завадить. Нещодавно в одну з ночей, коли я не могла довго заснути, зрозуміла, що хочу витіснити зі своєї пам’яті все, що пов’язує мене з російською. Навіть усі теплі, ностальгійні спогади з дитинства. Мамин диск з піснями Алли Пугачової, пісні з фільму про Мері Поппінс, ящериц, профессоров і того старшокласника, який запитував у мене, чому я розмовляю українською, я що, українка? Так, чувак, українка, — кажу тобі це зараз, через 10 років
Олеся Бида журналист

Десь тижні три тому поговорила з одним маріупольцем, Антоном (імʼя змінила на прохання чоловіка). Він десять років працював на заводі "Азовсталь", жив з мамою неподалік - на вулиці Азовстальській.

24 лютого востаннє вийшов на свою зміну. Намагався працювати як зазвичай, чув вибухи, але не усвідомлював, що почалася повномасштабна війна. Наступного дня лише частина працівників прийшла на роботу, та й ті охороняли комбінат.

"Періодично ми чули від чеченців, які були в місті, що треба звідси виїжджати, бо скоро тут буде «гаряче». Але куди могло бути гарячіше, якщо під нашим будинком розривалися снаряди, ми не розуміли.

Я бачив, як людей вивозили з міста - російські військові приходили в будинок і казали: «У вас є 10 хвилин, щоб зібратися». Їх вантажили в БМП і привозили на блокпост", - розказує чоловік.

В один з днів загорівся будинок Антона. Вони з мамою пішли жити до його друга. Були там до 25 березня, а потім все ж вирішили виїжджати з міста. Звідти шлях був лише один - у "ДНР".

Мама Антона залишилася на тимчасово окупованій території в родичів, а чоловік пішов на фільтрацію у Докучаєвськ.  Червоно-чорне татуювання і військовий квиток, у якому зазначалося, що він пройшов строкову службу, насторожили  військових. Та все ж після допитів Антона пропустили далі. Сподівалися депортувати його якомога швидше в росію.

Разом з іншими українцями чоловіка вивезли в Таганрог, де був табір (спортивна школа) для депортованих. Антон  туди навіть не зайшов, поїхав у Ростов-на-Дону, звідти на кордон з Естонією, через Латвію й Литву виїхав до Польщі і зрештою заїхав назад в Україну.

"Я не зміг за такої ситуації, як зараз, відсиджуватися за кордоном", - казав Антон.

На цьому ця історія мала б і закінчитися. І вона вже для мене була про витримку, силу, наполегливість. Та кілька днів тому я дізналася, що Антон пішов воювати

Повна історія на сайті Громадського: https://cutt.ly/eHAcNPY

________

«Зовнішніх стін у будинку Максима немає. Тепер кожен, хто проходить вулицею, бачить розбиті дзеркала з візерунками на шафі-купе в одній кімнаті, а в іншій — сірий запилений диван, на якому відпочивають від роботи чоловіки.

Максим переконує, що влучання саме в його будинок могло бути випадковістю, наслідком перестрілки росіян. А можливо й ні. Він показує збережені на телефоні скріни з чату, де на його дім місцева мешканка поставила мітку — червону крапку.

«Вона, напевно, не дуже досвідчена користувачка телеграму. Забула приховати свій номер. Чекаю, коли прийде ДБР, щоб їм передати цю інформацію. Я вже сказав їй, що все знаю».

У будинку Максима на момент влучання нікого не було. Свою маму чоловік вивіз із міста, щойно відкрили ”зелений коридор”, а сам воював у підпіллі».

Привезли з Тростянця історію про місцевих партизанів, які наближали звільнення міста своїми силами

https://cutt.ly/ZHvpvyC

На фото документи і шеврони, які Максим дістав з танку. Тієї самої «елітної» Кантемирівської дивізії

Отредактировано Натали (2022-06-13 11:01:27)

Вячеслав  Вячеслав (Автор)

До вiдома мовних " патрiотiв" , яким без кiнця " вливають" в вуха що мова у всьому винна  - як що ви так  ревносно ставитесь до переселенцiв , якi спiлкуються мовою окупантiв, то дайте тодi вiдповiдi на декiлька питань :

ЩО РОБИТЬ МiНОРА МАЙЖЕ В КОЖНОМУ МiСТi Украiни ?

ЧОМУ СКРiЗЬ ПРИСУТНi АНГЛОМОВНi НАЗВИ ВУЛИЦЬ ТА МiСТ ?

ЧОМУ БАГАТО МАГАЗИНiВ , РЕСТОРАНiВ ТА iНШИХ ЗАКЛАДiВ МАЮТЬ АНГЛОМОВНi ЧИ iНШОМОВНi НАЗВИ ?

ЧОМУ У  "верховнiй зрадi" , та на iнших головних посадах Краiни  майже всюди нема жодного етнiчного украiнця ?

Чому так званi силовi структури зареЕстрованi за кордоном як приватнi структури ?

Я не проти спiлкування украiнською мовою , але тодi повинна бути у всьому чеснiсть та справедливiсть, яку ви обходите боком .
Дуже багато  питань , на якi, знаю точно, ви не дасте менi вiдповiдi , але будете з пiною у рота гризти один одного, та й мене за те , що пiдняв питання : хто на якiй мовi маЕ спiлкуватися в Украiнi .

САМЕ ГОЛОВНЕ ПОЛЯГАЕ В ТОМУ ЩО ze-Пу АБСОЛЮТНО ПОФiГ : ЯКОЮ МОВОЮ ВИ СПiЛКУЕТЕСЬ , БО ЦЕ ТiЛЬКИ ОДИН З ПРИВОДiВ ЦЬОГО ЦИРКУ ДЛЯ ДУРНiВ ,

БО ЯК ЩО НЕ ТАК , ТО 24 ЛЮТОГО НЕ БОМБИЛИ БИ СХiДНi МiСТА !!! Щось змiнеться у нас на краще , як що заговоримо всi украiнською мовою ???

Скiнчиться вiйна , Украiна вийде з ВООЗу, ЗНИЗЯТЬ ЦiНИ НА КОМУНАЛКУ , СПИШУТЬ ДЕРЖАВНi БОРГИ( доречi , якi офiцiйно МiнФiн Украiни за останнi 30 рокiв не брав в МВФ, бо Е офiцiйна вiдповiдь про це),

Чи вiд вас вiдчепляться з цифровим концтабором ??? Що змiниться одразу на краще , можете конкретно вказати ???

Тому досить зтравлювати один одного за мовною ознакою , бо нагадаю Вам Всим , Поважнi люди, що в Конституцii Украiни чорним по бiлому написано , що

ДЕРЖАВНОЮ МОВОЮ Е УКРАiНСЬКА МОВА ,

А ДЛЯ ЗАГАЛЬНОГО СПiЛКУВАННЯ НЕМАЕ ЖОДНИХ ОБМЕЖЕНЬ ,

ТОБТО ЛЮДИНА МАЕ ПРАВО ОБИРАТИ САМА : ЯКОЮ МОВОЮ iЙ КРАЩЕ СПiЛКУВАТИСЯ НА ТЕРИТОРii УКРАiНИ

!!! НАПИСАНО ТАКОЖ ЩО ЗАБОРОНЯЕТЬСЯ ДИСКРИМiНУВАТИ ЛЮДЕЙ ЗА МОВНИМИ , РЕЛiГiЙНИМИ , НАЦiОНАЛЬНИМИ ЧИ iНШИМИ ОЗНАКАМИ .

УКРАiНА - ЕДИНА ДЕРЖАВА , ТОМУ НЕМА НiЯКОГО ПОДiЛУ НА СХiДНi ЧИ ЗАХiДНi, ПiВДЕННi ЧИ ПiВНiЧНi РЕГiОНИ !!!

ЧИ МОЖЕ ЩОСЬ iНШЕ НАПИСАНО В КОНСТИТУЦii УКРАiНИ З ЦЬОГО ПРИВОДУ ???ЧИ ДУМАЕТЕ ЩО ВОРОГ НЕ ПРИЙДЕ Й НА ВАШУ ЗЕМЛЮ ? 

ДОСИТЬ ЛИТИ МАСЛО В ПОЛУМ'Я НА РАДiСТЬ ВОРОГАМ, БО ВИ НЕ КРАЩi ВiД НИХ, ДОКИ ГРИЗЕТЕ УКРАiНЕЦЬ УКРАiНЦЯ !!!

Из коментариев:

Неужели кто-то ещё не знает, что все беды начались из-за запрета русского языка?
Сейчас уже этот снежный ком взаимных обид и недоверия сложно распутать, но он начался сразу после майдана.
Первым же своим указом некто ИО президента Турчинов отменил статус регионального для русского языка и уведомил об этом русскоязычные регионы.
Разумеется, он для них был никто, его не избирали и майдан считали незаконным. Поэтому товарища послали на известные три буквы.
После этого была Одесса. 2 мая.
Крым стал собирать чемоданы. Донецк и Луганск тоже засобирались. А вышеупомянутый товарищ подождал пока Крым уйдёт (как электорально неблагонадежный), а потом послал для устрашения Донецка и Луганска авиацию бомбить мирные города, чтобы знали кто тут хозяин.
Так начиналась эта 8 летняя война…

Иначе чем провокация это не назвать.
Если Россия запретит Чечне жить и работать на чеченском языке, будет война.
Если в Испании запретят каталонский язык, будет война.
Если в Бельгии запретят французский язык, будет война.
Если в США запретят работать на испанском или любом азиатском, будет война.
Нельзя людей силой заставлять отказываться от родного языка. Тем более если ты самозванец.

Отредактировано Натали (2022-06-16 14:00:26)

Семен Салатенко Давиду Арахамії .

Пане Арахамія , як військовий Вам кажу :

1. Всі Ваші компроміси і пропозиції - зрада і капітуляція.
Ні я, ні мої побратими не підемо на жодні компроміси з тими хто гвалтує жінок і дітей, вбиває українських людей і нищить ракетами мирні міста.
Ніхто не вів перемовини з ІДІЛ, ніхто не вів перемовини з Гітлером після початку війни. Припиніть цю абсолютно марну дурню.

2. ЄДИНОЮ гарантією безпеки України була є і будуть Збройні Сили України. Навчені, натреновані, багаточисельні, озброєні всіма видами як оборонного так і наступального озброєння. Спроби розміняти це на ще один будапештський папірець - це зрада і запорука неминучої наступної війні, в якій наш ворог вже помилок може і не допустити.
А всі ті "гарантії" не мають головного - яка буде відповідальність тих, хто взяв ці гарантії і не виконав. Бо такої відповідальності нема і не буде.

3. Наша блоковість, де з ким і що ми будемо робити, вступати чи виходити, це СУВЕРЕННЕ право Українського народу, яке ми не з ким навіть обговорювати не будемо. Особливо з тими хто хоче нас знищити.

4. Ваші поїздки по військовим частинам мають дестабілізуючий и демотивуючий ефект. Знижують бойовий дух і мотивацію наших бійців. А це головне завдяки чому ми перемагаємо ворога.

4. Ми не будемо ні з ким 15 років торгуватись за НАШ Крим і Донбасс. Це наша земля і ми звільнимо її на полі бою. Ми готові до цього. І готові загинути за це, якщо треба.

5. Ваші подальші дії дуже сильно шкодять тому рейтингу, авторитету і повазі який здобув наш Верховний Головнокомандувач за ці 40+ днів бойових дій. І так само може миттєво їх втратити. І перестати бути нашим лідером. ПодумайТЕ над цим.

А в цьому спорі Український народ, думаю, підтримає правоту саме нас, військових. Як він і підтримує всі ці роки.
https://www.facebook.com/profile.php?id=100001263091228

Давайте залишатися людьми...
Крізь сум і злість, війну і ворожнечу,
Духовну і тілесну порожнечу,
Не падати в обійми зла й пітьми.

Небесний янгол білими крильми
Нас захищає попри біль і втому,
Тому ми бути маємо свідомо
Достойними Господніми дітьми́.

Давайте не втрачати ні на мить
Жагу до правди, спокою і миру,
У перемогу зберігати віру
Й при цьому... залишатися ЛЮДЬМИ!

Автор Садовая Марина

_______

А ти сій квіти...
Навіть якщо завтра – кінець світу.
Загоюй рани людям і землі,
Роби, що дав Господь можливість вміти.
Пильнуй ланів, щоб були з хлібом на столі.
Ділись, чим Бог послав, і витри сльози.
Поплачем після Перемоги всі разом,
Коли від крові вмиють землю теплі грози
І мирна тиша увійде у кожен сон...

А ти сій квіти...
Навіть якщо завтра – кінець світу.
Сади садок. Хай виростає до зірок.
Служи землі. Цінуй, люби, лелій.
Вона віддячить дітям
І всім, хто хоче й вміє вільно жити.

Сій квіти жовті, сині – різні,
Щоби вони встелили всі шляхи,
Якими повертатимуться грізні,
Найкращі в світі наші вояки
Додому, до родини і до щастя,
Яке вимолюємо в Бога зараз всі.
Сій хліб і квіти – всупереч напастям.
Багато сій, щоб вистачило всім...

Людмила Муріна
___________

Отредактировано Натали (2022-06-16 16:04:05)

Пятница - только хорошие новости

1. Пу констатировал крах роzzийского автопрома.
Из 20 автозаводов в Роzzии встали 18. Выпуск рухнул на 83%, продажи - до минимума за 16 лет.
А что случилось?

2. Набиуллина клятвенно заверила, что валютные вклады подведомственного населения в Роzzии конфисковывать не будут, а доллары и евро не запретят.
Для тех, кто жил в СССР, такие клятвы однозначные сигналы: таки да, и конфискуют, и запретят, а за "незаконные" валютные операции будут сажать.

3. Andrei Piontkovsky: "16 июня Украина одержала вторую после Битвы за Киев системную военно-политическую победу над Россией. Гораздо более важную, чем взятие Херсона, например, которое тоже теперь не за горами. Запад не будет более принуждать Украину к подписанию невыгодных для неё соглашений с Россией."
Ну, если уже и Пионтковский это признал, тогда всё!

4. Vladimir Yakovlev:
"Мы не можем понять смысла происходящего в России потому, что ищем этот смысл в долгосрочных перспективах, глобальных замыслах или стратегических результатах.
А в результатах - смысла нет. 
Смысл не в результатах. Смысл - в выделении.
Преследование Навального - бюджет.
Борьба с интернетом - бюджет.
Духовные скрепы - великолепный бюджет.
Прекрасный бюджет был патриотическое движение «Наши». Где оно, кстати?
Нет выделения, нет движения.
Война - бюджет, о котором можно только мечтать.
Мой давний знакомый, далеко продвинутый в осведомленных кругах,  так объяснял мне основу современной российской государственности:
- Володя, ты пойми. Для госаппарата больше нет правильных и неправильных идей. Есть идеи, под которые можно получить деньги. И те, под которые денег не дадут. Первые - правильные. Вторые - ошибочные. Все! Нет ничего другого.
Сегодняшняя Россия является абсолютно уникальным образованием - государством, основой внутренней и внешней политики которого является банальное бюджетное пиратство, лишенное, как любое пиратство, какой бы то ни было морали, нравственности, долгосрочных интересов, стратегии или мало-мальской заботы о последствиях.
Российский солдат, крадущий стиральную машину из украинского дома, в этом смысле отличается от госчиновников или теле-пропогандистов только размером добычи, на которую он имеет право претендовать.
И даже сейчас, в условиях очевидно приближающейся катастрофы, правительственные чиновники будут продолжать делать то и только то, подо что все еще можно получить бюджет - монетизировать букву «Зы», бюджетировать импортозамещение, строить иллюзию экономики.
Будут до самого конца, до последнего момента. Пока не лопнет гнилая обшивка, пока не зальет трюмы ледяная вода.
Пока изрядно располневшая за последние годы команда, сосредоточенно пыхтя, не покинет обреченное судно - на спасательных шлюпках через эксклюзивный аэропорт Внуково-3."

И почему я не удивлен?

5.Евген Платон

Я не выбирала страну. Она выбрала меня.

Убеждаюсь в этом  все больше.
Потому что каждый день приносит крупинку совпадения местных традиций или законов с моими жизненными убеждениями и ценностями.

Но я не планировала ехать сюда. И не изучала привилегии.
Просто доверилась тем, кто предложил убежище. Уверена, вы понимаете это состояние. И, возможно, сами в нем были.

Это уже позже, через месяц после начала войны, переселенцы получили выбор.
Несколько стран ЕС предложили свои условия проживания и дотации. И у наших ребят появилась возможность сравнивать и ехать туда, где комфортнее. Что может быть лучше, не правда ли?

Я же выезжала 28 февраля.
И целью было - не выбрать страну для дальнейшего проживания, а укрыться от бомбежки. Я не сравнивала начисления от государства и возможности найти работу. Не выясняла, где расселяют, и сколько можно жить без оплаты за квартиру. Не думала о том, какой климат мне больше подойдет.

Пишу это, потому что получаю в личку вопросы: «Почему выбрала именно Норвегию? По каким таким приоритетам? И почему, например, не поехала в Германию?»

Я не выбирала страну. Она выбрала меня.
Просто нашлись люди, которые сказали: «В любом случае, здесь будет лучше, чем в Польше». И эта фраза откинула все будоражащие сомнения.

Жалею ли сейчас, что уехала так далеко, а не осталась в Европе?
Иной раз да.

Потому что не доберешься за 3 часа и за 2000 грн. до Украины.
Потому что льет без конца с неба. И до сих пор 6 градусов тепла. Потому что плитка шоколада тут стоит, как наш "Roshen" вместе с оборудованием.. Для украинцев это просто капец, правда?

Но с каждым днем я влюбляюсь в эту страну все больше.
Это как в законе об окружении: «Ты становишься тем, с кем общаешься». Вот я чувствую, что напитываюсь ее могуществом и свободой. Ее богатством и добродушием.

И я благодарна судьбе за то, что могу видеть эти снежные горы. Дотрагиваться до ледяной морской волны. Вдыхать туман, и освежаться срывным ветром.

А еще каждый день чувствовать заботу этих удивительно добрых людей. Которые дали кров, еду, сочувствие и внимание.

И, если бы у меня сейчас была возможность сделать выбор – он бы не изменился. Даже сравнивая условия и приоритеты.

P.S. И да, тут есть клубника) На удивление очень сладкая и вкусная. Как с бабушкиной грядки.

Вы довольны выбором страны, в которую попали? Или остались в Украине?

*

Здесь многое бесит.
Начиная от погоды, и заканчивая получением скидочной картой в супермаркете.

Дожди тут просто каждый день, и в прогноз даже можно не заглядывать. А карту нужно сначала оформить на сайте, подождать пару недель, пока ее подготовят, и только тогда забрать.

Невольно завидуешь жаре в Киеве. И вспоминаешь, как давали ярко оформленный кусочек пластика просто за то, что купил продуктов на 500 гривен.

Но!
Тут нет охранников в магазинах, и пищалок на выходе из них тоже нет!

Почему меня это торкнуло? Да потому что я почувствовала себя человеком. Не лезут в мои сумки, и не выворачивают карманы. Не сравнивают покупки по чеку с наличием в кульке.

Мне доверяют. И это обалденное чувство.
Вырастаешь на целую голову благодаря этому доверию.

Сначала было дико.

Есть магазины, которые в проходных комнатах. Ты идешь в аптеку, но не можешь обогнуть канцелярский магазин. Он просто на дороге. Тетрадки, ручки, карандаши лежат вокруг тебя на бесчисленных тумбочках. Можно посмотреть, полистать, потрогать. Даже почитать, если это журнал, или книга. И пойти дальше. Продавец даже не дергается, и не летит к тебе с дурацкими вопросами.

Никаких дверей и пищалок на них. Никаких строгих взглядов охранников. Они просто не воруют. И верят в то, что и ты не украдешь.

Хожу через этот магазин каждый день. Просто так. Даже, если мне не нужно в его сторону. Поднимаю свою самооценку. Наполняюсь доверием, уважением и любви к себе.
Это как терапия. Процесс очищения от унижений и оскорблений души.

Ведь именно эти чувства я переживала, когда тормозили в торговых центрах, и выворачивали сумки. Я никогда не возьму чужого. И было трудно понять, почему меня обыскивают.

И вот теперь даже к дождю появляется симпатия.
Ведь я тот человек, которого ценят, и которому доверяют. И это важнее промокшей обуви и потекшей на глазах туши.

Как вы считаете?
*

Елена Головач, просто ФБ

Рома, привет! И привет всем тем, кто не боится называть чёрное чёрным.

Я коренной москвич, поступил на журфак МГУ в 2000-м, учился где-то рядом с тобой, на газетном отделении. Лично, к сожалению, не знакомы, хотя не исключаю, что пили пиво вместе на памятнике Ломоносову. Универ я закончил в 2005-м, но работал по профессии недолго: через три года стал пиарщиком в крупной корпорации, ну а потом эта рутина затянула. Деньги, статус, куча знакомых журналистов, которых ты можешь приглашать в лучшие столичные рестораны. Казалось, что схватил Бога за яйца.

В 2013 году бывший шеф позвал работать в Донецк на одну из компаний Рината Ахметова — главного олигарха в Украине. Немного подумав, я согласился. И, в целом, ни разу об этом не пожалел. Мне выдали временную посвидку (вид на жительство), и она была моим основным внутренним документом на протяжении многих лет.

Весной 2014-го начались известные события на Донбассе и в Крыму. Одно из самых ярких воспоминаний — мы, белые воротнички, в апреле выходим в обеденный перерыв прогуляться по центральному бульвару Пушкина в Донецке, а навстречу шагает здоровенная пьяная детина с автоматом наперевес. Одна из таких потом ранила моего сотрудника, когда он заступился за простого донецкого паренька, которого пытались на улице схватить и отправить воевать за русский мир.

25 мая, если не ошибаюсь, начали фигачить Донецкий аэропорт. В этот момент я находился в Москве — полетел на выходные к  друзьям и родителям. В конторе, когда узнали, где я, сказали не возвращаться. Через пару недель я прилетел — но уже в Киев. И там обосновался на последующие восемь лет.

Мы жили полноценной жизнью. Дышали полной грудью. Работали, любили, гуляли, дружили, ходили по ресторанам, пели в караоке. И никто ни разу не попрекнул меня за то, что я говорю на русском языке. Даже в редких командировках на западную Украину все спокойно воспринимали москаля. А уж Мариуполь, где находились наши главные комбинаты, всегда был русскоязычным городом, но не поддался на провокации, когда в 2015 году его пытались забрать россияне по донецкому сценарию. Думаю, во многом, именно поэтому сегодня его постигла такая печальная судьба.

В 2015 году я встретил свою женщину. Через год у нас родилась прекрасная дочка, и мы завели мейн-куна, о котором я всегда мечтал. Когда мы въехали в свой дом в Бучанском районе, я думал, что достиг всего. Но нет. В 2020 и 2021 годах я стал чемпионом Украины по ралли: я был штурманом, а моим первым пилотом стал легендарный Александр Салюк-младший — самый быстрый гонщик в современной Украине. С ним мы стали не просто партнёрами, но и отличными друзьями. Он приезжал ко мне в баню, где мы жарили шашлыки, выпивали и пели.

18 марта 2022 года баню разнесло взрывной волной от упавшего снаряда. Воронка за забором глубиной метра три. Дом тоже пострадал, но в меньшей степени: всего-навсего выбило окна, сегодня уже поставили новые. Слава Богу, в этот момент мы находились не в Украине. Уехав в отпуск в Европу 11 февраля, мы так из него и не вернулись.

Сейчас я больше всего хочу вернуться в Украину, увидеть свой дом, полюбоваться цветением роз, яблони и сирени у себя на участке, искупаться в своём бассейне, попробовать поспевшую малину. Понимаю, что это случится нескоро. До сих пор общаюсь со всеми украинцами прекрасно, хоть меня и уволили из компании — виной всему российский паспорт. Но в Россию возвращаться нет ни малейшего желания. Особенно понимая, как у многих моих друзей поехала кукуха. Мы не заблокировали друг друга, нет. Разговариваем, с пеной у рта доказываем друг другу что-то, но в целом ясно: скорее всего, нам уже не по пути.

Есть и адекватные. Редкие из них остались в Москве, но большинство давно живет в Европе или Штатах. Это люди, которые понимают, что на суверенную державу в 21-м веке нападать нельзя. Это варварство. Это не может быть оправдано никакими целями.

Так думал и я до 24 февраля. Был уверен, что Россия просто не сможет оправдать полномасштабное нападение на Украину таким образом, как она сделала это 8 лет назад в Донецке. Оказалось, что оправдывать ничего и не надо.

Из ТГ