Анна Грибачева

Глядя на обложку Vogue с нашей первой леди, вижу сборный образ украинской женщины: красивая, умная, сильная личность. Но как же она за*****сь с этой войной. Сколько переживаний, сколько чувств ей пришлось вмещать в себя, справляться с непомерным, делать огромную работу, которую не собиралась, отложив свою жизнь и свои дела.
Главное дело женское - сшивать этот мир, помогать жизни  продолжаться, это дела делается каждой из нас. Я горжусь и восхищаюсь нашими женщинами.

Женщинам не нужна война, женщины войн не начинают, они знают, как дорого даётся цена человеческой жизни. Очень хочу, чтоб в нашей Украине женщины имели возможность больше быть реально проявлены в политике и иметь возможность больше оказывать влияние на политику как в Украине, так и в мире в целом.

В центре внимания все-таки женщина...

Мать.
Дочь.
Защитница.
Начальница взвода.
Волонтер.
Любимая.

Она, которая вырвала с корнем себя, детей, своих родителей из прошлой жизни, уехала в новую страну и пытается понять, как же сохранить отношения на расстоянии, как быть с близостью.

Она, которая прячется в подвал и пытается подобрать детские ответы на совсем недетские вопросы: «Почему я не могу спать в своей постели?», «Почему я не могу увидеться с моими друзьями?», «Мама, почему ты плачешь?», «А мы скоро вернемся домой?»

Она, которая выбрала путь воина. Записалась в ВСУ, ТРО, уехала на фронт и, возможно, возглавила целый взвод.

Она, которая сегодня сообщает тем же женщинам, что ее мужчина пропал без вести, ранен, убит…И утирает слезы. И остается рядом. И достает откуда-то изнутри силу выдерживать боль.

Она, которая волонтерит 24/7 и каждый день справляется с сотнями звонков, заявок, просьб…А потом не справляется. Выгорает. И…снова справляется. И может достать все, что угодно. Даже то, что невозможно достать.

Она, которая по-прежнему решает тысячу бытовых обязанностей, будто нет войны. Но война есть. И теперь все то же самое, только плюс за ее спиной теперь стоит смерть, неопределенное будущее и страх за жизнь близких.

Она, которая внезапно, совершенно некстати влюбилась и…разрывается сомнениями: «Да как же это возможно сейчас радоваться?»

Она, которая впервые телесно ощутила свою внутреннюю силу, украинский код, вписанный самой историей и ее прошлыми поколениями в саму ее женскую суть.

Она, которая до 23 февраля вроде бы знала о себе все.
А 24 февраля оказалось – что нет.

И этот путь узнавания новой себя предстоит пройти заново.

💛💙
_____________________________

Отредактировано Натали (2022-07-27 10:35:47)

Продолжение:

Лилия Головчак

#думаємо
Давайте спробуємо зрозуміти, про що хотіла нам сказати Ені Лейбовіц, перш ніж писати дивні коментарі.
Щоб зрозуміти сучасне мистецтво, треба відповісти на запитання: хто автор, про що говорить, і якими засобами доносить свою думку. Погнали.
Ені Лейбовіц - легендарный фотограф. Майстер портрету. Поклик до фотографії відчула ще в дитинстві, коли дивилась  на світ через вікно автомобіля, в якому родина весь час переїзджала за військовими призначеннями батька. Працювала для  журналу “Rolling Stones”, прославилась тим, що поїхала з Мікі Джагером і його командою в річний тур. Ені завжди хотіли знімати суть, душу героя, тому намагалась стати невидимою для команди “Rolling Stones”. Коли вони перестануть її помічати, то буде шанс зробити справжній репортаж. З туру вона повернулась алкоголічкою і з залежністю від наркотиків. Цілий рік лікувалась в клініці. Репорж про тур вийшов неперевершений. І вона стала не просто фотографом, а АВТОРОМ. Не дарма ніхто не хотів їхати в той тур з “ролінгами”.
Ені лесбійка і це вимагало великої сміливості зв’язати своє життя з Сюзан Зонтаг, письменицею, неординарною особистістю. Дуже рекомендую прочитати її книги. Ені пережила смерть Сонтаг від раку і народила близнюків в досить пізньому віці в цьому союзі. Сонтаг дуже вплинула на Ені. Це вона порекомендувала їй знімати ЖИТТЯ! І Ені поїхала працювати в гарячі точки. Це дуже змінило її. А потім її запросили працювати в фешн журнал. Це був виклик і Ені прийняла його. Вона вирішила, що зможе говорити про те, що ій важливо в будь якому форматі. І почала знімати постановочний портрет. Її роботи в цьому жанрі - це історії. Вона завжди на щось натякає, завжди є сенс. Треба тільки знайти ключ.

Чому така дивна поза у першої леді? Це алюзія на роботу Тулуза Лотрека “Клоунесса Ша-Ю-Кау”? Дуже схоже. І це звичайно не звичайно. Давайте розбиратись.
Тулуз Лотрек - художник з дуже трагічною долею і дуже яскравими іронічними карикатурними роботами. Аристократ, обдарований і поцілований Богом талант. Його батьки походили з аристократичний родів, на жаль були родичами. Хлопчик наслідував генетичну хворобу, в результаті після двох переломів ніг, більше не виріс. Тож уявіть собі розумного, талановитого денді в тілі потворного коротуна. Батько розчарувався, мати його обожнювала. Все своє життя він шукав кохання. Справжне. Це була людина, яка добре знала, що таке лицемірство, зрада, ханжество. Справжні почуття він знайшов там, де ніхто не шукає. Серед людей, не дуже шанованого прошарку, “світу розваг” - ті, що люблять за гроші, співуньки, танцюньки, клоунеси. На картині втомлена клоунесса Ша-Ю-Као. Відома тим, що відверто заявила, що лесбійка, та ще наважилась конкорувати з чоловіками на клоунському поприщі. Вона сидить втомлена після виснажливої розважальної праці, не переймаючись через позу, не піклуючись про красу,  іронічно дивиться на світ. Мені вона наче той Буда, що сприймає світ таким, який він є. Вона знає себе, не боїться заплатити за свій виклик, бо знає навіщо проти течії. Колись вона була стрункою балериною. А тепер ні. І більше не сумує за своїми формами. Вона знайшла інший сенс. Смілива, цілісна, іронічно мудра втомлена клоунесса, що не боїться засудження, бо знає свій справжній сенс.

То про що говорить нам Ені? Може про те, що світ зараз театр абсурду? Які безглузді декорації. Часи, коли клоун стає героєм, а герой клоуном? Може про те, що клоунесса не обирала цю роль, та прийняла виклик, бо знає справжній сенс? Світ такий абсурдний, що важко усвідомити чи це декорації, чи справжнє життя. На фото біля зруйнованої “Мрії” всі персонажі саме такі, постановочні, ніби якісь пішаки на дошці, можна клацнути пальцями і нікого не стане. А що це за мішанина з меблів на задньому плані? Ені не помітила ці зайві деталі, що там за портрети без рамочок, чому таке світло. Тут все не випадкове. Може, це про те, що життя хаос, стільці чекають дітей, а світло не рівномірне, бо так і є зараз? Чому макіяж втомленої жінки, а волосся гламурне? А може то, знову про абсурд і  виклик? Втомлена клоунесса в безглуздій декорації, з ідеально зачісаним волосся і сумними очима, бо вона не обирала таке життя, але виклик прийняла і буде жити і боротись, бо іноді треба не звертаючи...  Бо той, хто вміє сміятись, уміє і плакати? А той, хто продає любовь за гроші, вміє і кохати по справжньому? Сміливість бути собою - це сьогодні виклик? А може бути жінкою - це виклик?

Щоб остаточно все зрозуміти варто прочитати статтю в Vouge і самому зробити висновки. Є гарний документальний фільм про Лейбовіц. Теж варто подивитись.
_________

Другое

Катерина Зінасс а стояти раком зі штангою в спорт-залі не соромно? Там нічого не показує? Ніяких місць?
А знаєте, як харять фотки королівської Кейт Мідлтон, де вона завжди вилизана та як школярка. Бо немає там життя.
А в цих фото воно є.
Бо ми такі. І так, коли все задовбало, коли немає сил, коли хочеться вити - сідаєш от якраз в таку позу, десь на сходах, чи на колії залізничній, і виєш. Бо це життя.

А українцям завжди буде не так:
- Як вона під час війни може бути причесаною, з посмішкою і т.д.?
- Як вона, перша леді, може мати такий вигляд простушки?

А може нам самим вже треба якось думати і переставати бути вічно невдоволеними та критиканами?

По-вашому, як "краще можна було б передати стан Олени"? Сфотографувати її на кухні з волонтерами, де вона чистить картоплю? Так сказали б "фу...тільки для піару фото". Так як передавати?
А може її взагалі не світити ніде? Так будемо вопити "А чому вона мовчить?! Їй "какая разніца"?

Ми самі не знаємо що ми хочемо від життя, але при цьому не забуваємо вказати іншим, як треба. Вірно ж???
То може нам пора змінювати менталітет? Як вважаєте?
_____________

Отредактировано Натали (2022-07-28 14:52:37)

🇺🇦Україна сьогодні вперше відзначає День Української державності.

Указ про запровадження свята Володимир Зеленський підписав під час параду на День Незалежності у 2021 році, а 31 травня свято затвердив парламент.

💭 «День Української державності буде утверджувати зв’язок українців, які живуть тепер, з багатьма поколіннями нашого народу. Понад тисячу років державотворчому досвіду українців, нашій культурі, нашій самобутності, українському характеру», – сказав президент в одному зі звернень.

Никита Соловьев

Кто мы? Непасхальный пост.

Даже внутри Украины далеко не все понимают и ощущают какую трансформацию мы прошли. А в сытом и спокойном цивилизованном мире не понимают и вовсе. Не понимают даже те, кто искренне нас поддерживает. Я за последние дни разговаривал с несколькими старыми приятелями, живущими по об берега океана. Они искренне нас поддерживают, они помогают. Но я убедился, что и они абсолютно не понимают, кем мы стали.

Нас жалеют. Нам желают мира. Нам желают, чтобы "все это по-скорее закончилось". Желают деятельно. Шлют помощь. Помогают обустраивать наших беженцев. И абсолютно не представляют, кто мы сейчас. Они все разговаривают с тем мной, которого помнят 10-15-20-30 лет назад. И очень удивляются реакциям, прямо противоположным известным.

Так кем мы стали, кто мы сейчас?

Мы ярость. Мы огонь. Мы смерть.

Даже те, кто сидит в тылу и занимается в основном гуманитарными вопросами, точно знает, что сейчас главное. А главное сейчас только одно. Для всех нас.

Главное - смерть русни.

Сегодня опять было много картинок. Ни о чем. И среди них была одна, которая действительно наполнило сердце радостью. Это фото выложил Ваня Костенко. Историк, который уже не первый год на фронте. И он выложил фото через оптику убитого им больше чем с километра русского. Вау! Спасибо, Ваня, за крутой подарок!

Любая помощь в первую очередь оценивается по тому, сколько еще дохлых русских она поможет сделать. Помощь, не помогающая в этом напрямую, тоже ценна и важна. Но эта с колоссальным отрывом главная.

А когда меня спрашивают, как я могу желать человеческой смерти, я недоумеваю. Я же как раз стремлюсь к тому, чтобы люди не умирали. Ни сейчас, ни через пять лет, ни через двадцать. А для этого нужно убивать русских. Что? Нет, русские не люди. Уже устал повторять.

Мы были разными. У каждого была своя жизнь, свои взгляды. Мы были либералами и традиционалистами, христианами, мусульманами, иудеями и атеистами. Продавцами, юристами, автомеханиками, учеными, продавцами, айтишниками. Политиками и внеполитики. Спорили друг с другом и соглашались, дружили и враждовали.

И это опять будет. Когда-нибудь. После победы. У тех, кто доживет. А сейчас для нас всех важно только одно.

Россия должны быть уничтожена! Русский должен сдохнуть!

И мы обязательно вернемся к обсуждению абсолютного гуманизма. К тому, все ли они виновны БЫЛИ и если да, то кто в какой степени. Возможно мы признаем, что в чем-то были неправы. Потом.

Не нужно пытаться нас мирить в русскими. Не нужно мирить антибиотик с бактерией. Мы не хотим передавать эту войну по наследству детям. А мы хорошо выучили историю. Если Россия выживет - она нападет опять.

Не нужно искать способов сосуществования Украины и России. Это невозможно. Но вы можете выбрать сторону. И в том числе от вашей помощи зависит, какая из двух стран сохранится. И просто помните. Чтобы не стало Украины, теперь уже придется просто убить всех нас.

Никита Соловьев

УКРАЇНСЬКА  ГОЛГОФА

... Уявіть  себе на місці матері, яка ховає маленьку дочку "десь під п'ятим дубом на третій алеї в парку" і повзе до підвалу під звуки вибухів по розтрощеній бруківці, бо там чекає ще менший за віком синок з важкими травмами... А донечки більше не буде. Ніколи. Її вбили росіяне.

... Уявіть себе на місці  молодої удови, яка дивиться як закривається кришка труни над  коханим, з яким відсвяткували весілля всього місяць тому, а потім він пішов  захищати рідну землю.... Вона ще відчуває тепло його рук, вона  ще мріє прокинутися від страшного сну, але це не сон. Її коханого більше не буде, ніколи.. Його вбили росіяне.

... Уявіть себе на місці дитини, яка три дні знаходиться під завалами рідного будинку поруч з трупами батьків, які прикрили її своїми тілами... її батьків більше не буде, ніколи, їх вбили росіяне.

... Уявіть себе на місці пари похилого віку, які все життя будували по краплині будинок, а сьогодні стоять над його розвалинами і стогнуть від болю, бо під завалами назавжди лишилася їх діти, онука і кішка...
Їх більше не буде, ніколи їх вбили росіяне.

... Уявіть себе жінкою, яку два дні гвалтував російський вибл*док, перед тим вбивши на її очах її чоловіка,
Її чоловіка не буде більше ніколи.  Його вбили росіяне.
І вона ніколи не стане такою, як була. Її частину також вбили росіяне.

... Уявіть себе вагітною на 9 місяці дівчиною з несумісними з життям травмами,  яка можливо ще усвідомлює, що дитина в її животі вже ніколи не народиться, не поворухнеться, не буде беззубої посмішки і промінчиків в оченятах. Нічого більше не буде. Їх обох вбили росіяне

... Уявіть собі що це ви ідете за хлібом  в окупованому місті, а вас розстрілюють російські солдати, просто заради забави, відчуйте, як вгризається в тіло куля, як тече гаряча липка кров, як наповнюється запахом заліза ваш Всесвіт і  стискається, стискається до точки на асфальті,
Вас вбили росіяне.

... Уявіть собі, що це вас і ваших  рідних в спробі виїхати з міста перехїхали танком росіяне, заради забави переїхали, і ви відчуваєте як багатотонна махіна трощить ваші кості і кості ваших дітей, як чуєте останній стук власного серця.
Вас більше не буде, всіх вас вбили росіяне

Помножте це все на тисячі і тисячі, закрийте очі і уявляйте, нехай стискається від жаху і болю ваша душа.

А після цього простіть росіян,  бо тож все Путін один робив.   
Лариса Бубело

Таня Адамс
Ад для россиянина.

Умирает россиянин.
Расчехляется- вокруг чисто, красиво, кусты пострижены, гравий под ними, ни окурочка, ни стаканчика, как в музее.
Видит Ваня- дом стоит. Белый, с колонами, богатый дом такой. На рецепции мужик сидит, основательный, матёрый, бейджик на ём «Пётр Святой».

- Слыш, Петя, шо тут как? Де я ваще нахожусь?
- В аду натурально.
- В аду? Вобля…За что? А де вилы, черти, сковородки?
- То промоушн кривой получился. Всё норм, не ссы, парень, ща всё будет. Индивидуальный подход, олинклюзив. Куда селить тебя?
- А куда можно?
- Ну вот 101 номер- там еврей живёт. Или вот 102-й. Там немец-гей. В 103-ем пиндос проклятый. В 104-м украинец из Азова, выбирай.
- Шо за выбор у вас тут?

Петя очёчки пониже поправил:
- Ваня, это ж ад. Смекаешь? Ты с Сашей Грей жить хотел?
В семь подъем, гимн, Слава Украине, смерть ворогам,
потом лингвистический тренинг «Лисиця з’їла паляницю» до просветления в мозгу или шо там у тебя вместо …

- Хм..Фигня. Нас, витязей славных, этим не проймёшь! Они у меня к завтрему «Боже царя храни» запоют все!

- ну да…ну да… - промурчал Пётр и поставил галочку в какой-то бумаге, - Ты проходи, Вань, не мнись. Тут вот расписание. Щас оборудование получишь, через 20 минут бой с Горынычем. Ваш Горыныч для удобства обозначен на манер флага американского. Не ошибёшься.
- Это даже не честно. С голыми руками на Горыныча….
- Та шо ж мы не люди? Не с голыми. Всё по списку выдадим, чин-чинарём. Вот смотри:

1. Меч кладенец с самонаведением. Только самонаведения уже нету, санкции, да. Вибачаемся за незручності.
2. Балалайка.
3. Сухпай. Репа там, сырный продукт Вологодская радость, колбаса «Дружок». Водки нет, от водки у Горыныча изжога, сильно просил исключить из вашего рациона этот исконный продукт. Ну не в раю ж ты, Ваня. Без обид?
Ну и тех.поддержка.
Впереди будет идти Поклонская с иконой. Ты лучше с ней не заговаривай, там процессор еле живой. Маша Захарова тоже положена. Танцует, поёт, красавица, вобщем +5 к боевому духу палюбому.
Ну и ихтамнет, одна штука. На вот, тащи.

- Так он же мёртвый!
- Кто?
-Ихтамнет!
-Ихтамкто? А, этот. Та не парься, ну устал чуток, он с Донбасса, там щас трудно.
- Петя, он уже зелёный!
- Зато вежливый. Тащи, не выёбуйся.

Не выдержал Ваня, завопил:
- Ёпта, та что за цирк! Я ж нормальный мужик! На работу
ходил, зарплату жене приносил, в митингах не учавствовал, в замесы не лез, в политику не вникал! За что?

Снял очки Пётр.
Глаза- два черных лезвия, вены вскроют влёт, голос тихий, море перед штормом...
Фото Ване показывает.
- Это кто?
- Детки мои, Серёжа и Анечка.
- Каждый день Серёжа и Анечка будут садиться в самолёт, чтоб полететь на море. Они вышлют тебе селфи и напишут, что любят тебя. А потом в самолёт прилетит ракета. И Аничкин плюшевый жираф упадёт в донецкую степь. А ты ничего не будешь делать. Просто смотреть. А это кто?
- Это мой старший, тоже Ваня…Ему 16.
- Его будут пытать здоровенные камуфлированные мужики, а потом убьют. За то, что Ваня любит свою Родину.
Это вот жена твоя? Её изнасилуют и бросят в пыль, как тех женщин в Грозном. Читал дневник Жеребцовой Полины? Нет, не читал конечно. Ты ж в замесы не лез, в политику не вникал. Зачем освободителям стоны освобождённых…

А потом ты будешь бежать с умирающим младенцем на руках по руинам Алеппо и искать помощи. Но её не будет. Все будут просто стоять, смотреть и ничего не делать. Просто ничего не делать. Этого ВСЕГДА достаточно. Уйди с глаз!

Ваня взял за ногу ихтамнета, меч и ссутулившись потащился в бой.
Доносилась неистовая молитва Поклонской. Мелькали Машины упругие ляжки в залихватском ритме калинки-малинки.

Ваня обернулся и спросил тихо:
- Слыш, Петя…Ты одно скажи. Как там…в раю? Что там для нас в раю приготовлено?
- Бач, хлопче, нічого мені сказати. Рабів до раю не пускають.

Гуде повітряна тривога. Західна частина України та центр. Кого сьогодні втратить Україна?

Volodymyr Yermolenko.                                                                            ТІ, КИМ МИ НЕ СТАЛИ

Наприклад, мені двадцять сім, і місяць тому мене назвали головним музичним відкриттям континенту. Я люблю відповідати на питання, як називається та штука, на якій я граю. Soooo-piiil-kaaaa, кажу я. Повторюйте за мною. У мене їх кілька, і кожна з них має ім’я. Мені кажуть, що так грає тільки той, в чиїх легенях гірське повітря.

Наприклад, мені тридцять чотири, і я придумала одяг, який носять у країнах, в яких я ніколи не була. Мене вже кілька разів називали «трендсеттеркою», що мене смішить, бо схоже на назву нової породи собак. Кілька відомих на весь світ акторок мають світлини у моїх сукнях, але я вже забула їхні імена. Я люблю тишу і спокій. Виявляється, трендсеттерки – теж інтроверти.

Наприклад, мені десять і про мене чули навіть у Японії. Я там ніколи не був, але мрію побачити справжнього самурая. Мене називають серйозним математичним талантом десятиліття, і я справді серйозний. Дехто вживає щодо мене складне слово «вундеркінд» - мабуть, японського походження. Я розв’язую складні задачі з цифрами, а собі доводжу, що музика – це теж математика.

Наприклад, мені сорок два, і рік тому я почала писати вірші. До цього я побудувала кілька бізнесових імперій, як кажуть у популярних журналах. Але я ніколи не любила слова «імперія». Я люблю слово «республіка». Отже, кілька «бізнесових республік». Я люблю готувати каву своїм колегам. Я ніколи не називаю їх «підлеглими». У моїх республіках немає «над» і немає «під». Є тільки поруч.

Наприклад, мені п’ятнадцять, і я непогано малюю. Було кілька виставок за кордоном, на них я їздила з татом. Мами в мене давно немає, але я ношу її ім’я, через дефіс після свого. Її фотокартка в моєму гаманці, і в татовому теж. Татові я подарувала такий самий гаманець, як у себе. Мої картини продають за великі гроші. Тато ходить у сорочці, яку ми купили на ринку чотири роки тому. Він питає, чи подобається мені бути знаменитою. Я відповідаю, що мені подобається кола та електросамокати.
Але…

Так, мені двадцять сім, але три роки тому я загинув. Я граю на сопілці, але пішов добровольцем на фронт. Я пам’ятаю день, який був для мене останнім. Моя смерть не була голосною, я відчув, як щось обірвалося, і як я в одну мить втратив вагу свого тіла. Я бачив своїх побратимів, які намагалися зупинити кров, але я знав, що все надто пізно. Я був щасливий так легко померти. Коли бачиш себе згори, все стає дуже просто.

Так, мені тридцять чотири, але два роки тому мене розстріляли у власній автівці, біля виїзду з Ірпеня. Я й досі бачу це сіреньке блискуче рено з отворами від куль навпроти свого обличчя. Мої діти вижили, і через це я знаю, що життя прожила недарма. Одяг та відомі акторки, зрештою, почекають. Тут, в іншому світі, я завела собі пса. Я назвала його трендсеттером.

Так, мені десять, але рік тому я згорів від російської ракети. Мій старший брат загинув разом зі мною. Наших тіл не змогли знайти. Температура була такою високою, що метал і скло розплавилися. Наші тіла стали попелом. Він змішався з тілами наших батьків. З попелом мого улюбленого кота. Із попелом від наших дитячих книжок.

Так, мені сорок два, але п’ять місяців тому мене вбило уламком від російського снаряду. Я розливала каву для своїх колег, підливаючи туди свіжого фермерського молока. Наступного разу ми побачилися вже на моїх похоронах. Я стояла збоку, ніким не видима, і раділа, як багато людей прийшло побути зі мною. Побути поруч.

Так, мені п’ятнадцять, але вчора на нас скинули бомбу. Мій тато якраз вийшов до магазину. Потім він стояв під уламками будинку в сорочці, яку ми купили на ринку чотири роки тому. Я стояла біля нього і тримала його за плече. Але він цього не міг відчути. Він тихо плакав, закривши обличчя руками, його тіло безгучно тремтіло, і я нарешті зрозуміла, який він худий. Не плач, тату, ми ще зустрінемося. Я тобі ще намалюю картини. Багато-багато картин.

Ми всі могли стати кимось особливим, якби не ця війна. Ті, хто виживе, обов’язково ними стануть. Заради нас. Ми дивимося на вас згори, ми стоїмо біля вас, ми поруч із вами. Живіть далі, заради нас. Станьте тими, ким не стали ми. Ким ми не встигли стати.
.

Denys Antipov назавжди залишиться таким: життєствердно-спокійним, сповненим енергії і віри у перемогу.
Було круто навчатися разом у CBA від House of Europe.
Тоді він прийшов як засновник бренду ua.gifts - ветеранських сувенірів із натурального дерева.
Денис служив у 81 ОаМБр у 2015 - 2016. Пішов добровольцем, хоча мав академічну бронь як аспірант кафедри мов і літератур Далекого Сходу, двічі стажувався у Сеулі й писав дисертацію про фахову мову електроніки. Денис закінчив свою першу війну  командиром взводу аеророзвідки свого батальйону.
Повернувся до науки і став викладачем КНУ імені Шевченка. Запустив бренд ua.gifts у 2018, у 2020 ми познайомилися під час навчання. Він планував вихід на міжнародний ринок, розвиток платформи, моделі бренду виготовляли Денисові побратими.
24 лютого 2022 Денис повернувся до війська, вже в 95 ОаМБр. Загинув під Харковом, сповістили сьогодні.
Я знаю, що десантники просто йдуть у небо.
Денис був не тільки десантником. Навіть у війську він продовжував втілювати круті ідеї. wwwtranslatedfromrussian.info - сайт, на якому 10 мовами світу (Денис зібрав перекладачів!) публікуються перехоплені розмови російських окупантів, їхні тв-шоу, де російські фашисти хваляться знову "взяти Берлін" і перекроїти світ.
Не хочу вірити, що не буде його повідомлень у чатику, нових фішок ua.gifts, нових шалених ідей.
Тут треба писати щось інше, більш живе і правильне, але слів немає, є безодня люті і болю.
Дякую
Світла пам`ять

Українські воїни! Сьогодні ви пишете нову історію України. У ваших руках — майбуття всієї Європи.

Пишаємося вами! Віримо у вас! Повертайтеся живими! Повертайтеся з перемогою!