Мы другие. Мы отличаемся. Даже от других украинцев из неоккупированных городов. Психологи говорят ПТСР. Убеждают,  с этим можно справиться. Пока, ни у кого не получается...

Тот, кто выбрался из Марика -   грезит этим городом, болеет им, тоскует по нему. Пишет посты, выкладывает фотографии, ковыряет раны палкой. Это очень больно. Больнее, чем сидеть в подвале.
Тогда мы знали, что нужно выжить. Любой ценой. Или умереть, но только сразу. Без ранений, болезней и попадания под завалы. Мы молились об избавлении или  счастливой смерти. Или - или.
Чтобы прямое попадание. Или многотонная бомба, насквозь с девятого по первый этажи.  Без мук. На муки нет сил и отваги. Когда ты кричишь от боли -  тебя боятся и перестают любить. Не знают как помочь. Хотят, чтобы замолчал...

Мы другие. Наша планета -  Мариуполь. Мертвый город у Азовского моря.
Как я могу объяснить степень страха?  Ужас потерь, тоску по раздолбанному вдребезги городу: по  мертвым девятиэтажкам, по убитым  близким, по холодному мрачному подвалу. Как это можно рассказать за пять минут?

Как объяснить, что мы - мариупольцы - другие. Мы хотим обратно в город, которого больше нет. Разве это может понять - не мариуполец?
У нас навсегда отобрали счастье. Я жду стадию принятия. Один хороший человек сказал, что она будет. Я обязательно приму все, что у меня отняли. Я смирюсь и не стану пробивать головой стену и звать на помощь Бога, когда ненависть зашкаливает и хочется отомстить. Вернуться в город  и отомстить тем, кто нас убивал. Тем, кто не давал шансов, кто жал на гашетку в самолёте, кто наезжал танком на наши  живые души...

Кто-то из нас научился  смеяться, радоваться мелочам, кормить бездомных  котиков, высаживать цветы в чужой стране, обзаводиться новыми  знакомыми и не отвечать на вопросы о боли и страхе. Если мы улыбаемся - это не значит, что мы стали прежними...

Мы - другие. Наша боль разрослась до космических масштабов, но мы её прячем от чужих глаз. Наш страх - это не только Мариуполь. Это Харьков, Северодонецк, Николаев, Одесса и другие украинские города. Мы, мариупольцы, знаем, как это безнадежно, когда на  глазах умирает твой город, в котором все ещё остались люди. Наши люди. Мариупольцы.

© Надія Сухорукова

- Это солдатики из 64 российской мотострелковой бригады, обоснованно подозреваемые Генпрокуратурой Украины в совершении военных преступлений в Буче: убийств и изнасилований.

Только на лице некоторых из них вы найдёте (при тщательном рассмотрении и наличии определённых навыков), склонность к девиантному поведению и следы сильных психотравм, способных разрядиться как пружина, в подходящих обстоятельствах.

Остальные - «обычные парни», и «он был такой милый мальчик, весь в маму».

Людям, которые не имели дело с насилием, важно понять несколько принципиальных вещей, чтобы подстраховать себя:

- убийцы и садисты не носят фуражку, на которой написано «убийца и садист». Ни внешне, но поведением, ничего обычно не предвещает неприятности;
- внешне уродливые злодеи с золотыми зубами и наколками часто оказываются милейшими людьми. Милейшие люди в очках и с ямочками - садистами и маньяками;
- переход к насилию происходит мгновенно. Тревожная музыка не играет, небо не затягивает тучами и злодей особо зловеще не прищуривается, убийца или садист не распаляет себя постепенно - это не семейный сказал, секунда - и все;
- после убийства и насилия злодей не рыщет по округе с окровавленными руками и выпученными глазами. Он идёт есть макароны, перелистнуть томик Булгакова и мило поговорить с Вами о погоде - до следующего убийства, как в одном из подвалов Бучи;
- все ужасы происходят максимально обыденно - и в этом весь их ужас.

Резюме здесь простое:

- если Вы находитесь на оккупированных территориях, ограничьте своё взаимодействие с оккупантами до минимума или избегайте его вовсе.

Никаких попыток выстроить отношения, если Вы не специалист в этих вопросах, предпринимать не следует.

80 % всех жертв были предварительно знакомы с убийцами и насильниками - примерно общая статистка в мирной жизни и на войне.

Переночевать, помочь, чай, поговорить - в любую следующую секунду может закончиться выстрелом.

Профессионала отличает обострённое чувство опасности.

А человека в острых обстоятельствах - осторожность.

Алексей Арестович

Друзі, хто це читає.
Будь ласка, розмістіть у себе фото Маріуполя, або фото з бійцями Азова, з хештегом:
#extraction_the_military_of_Mariupol #save_mariupol полк #азов
Просять особисто захисники, весь світ повинен побачити і звернути свою увагу. Вони мають знати, що український народ з ними!
Хлопці, дівчата, наші воїни, душею і серцем ми разом з вами! 🇺🇦💙💛

Марина Соколова:

Поховали.
Вова загинув, як і хотів, на полі бою. В таких, як він не було іншого вибору. Бо в армію він йшов лише воювати, а не служити.
Але мав він жити. В нас лишається кілька незавершених запланованих справ і ще тисячі тих, які могли і виникали спонтанно. Дітки і батьки загиблих, родини побратимів, які в полоні, звільнення і справи тих самих побратимів. Якась неймовірна кількість котів і собак, яких намагався поселити в мене. Пам’ятник Жоржику і його Макс, з яким обидва плакали за останньої зустрічі.
Прибрати ту ялинку біля Слави. Батьки, Оксана, дітки. Бо «знаєш, я доріс вже».
І 2 коробки для нього так і стоять в коридорі.

З 2018 в нас було тисячу разів проговорено все про наші прощання і похорон. Він знає, як хочу я. Я знаю, як хоче він.
З лютого знов. Після прощання з Жоржиком планувався заповіт.
Мене він переконав, що знати це - прояв довіри. Я це ціную. Хтось мав спокійно все сприйняти і зробити потім. Але від таких проявів довіри легше не стає. Хіба навпаки.
Колись було: «зроби так, щоб на похороні люди сміялись. Я ж смішний чувак. Смішний же, правда?
І ти, коли там будеш приходити до мене… я ж знаю, будеш… то згадуй і смійся. Як завжди. Бо ж то було круто. А я тобі теж буду сміятись звідти… ну де я там буду!»

Вовка, вибач. Сьогодні не сміялись. Ти смішний чувак. Сміятись обов’язково буду, коли закінчаться всі сльози.

Найдобріший із всіх, кого знаю. Всі 6,5 років я грозилась, що напишу про нього все, щоб всі розуміли, чого я його так обожнюю. Пишу. Тепер і то не все.
Хоча він знає, що він моя велика любов ❤️ Така, яку неможливо описати чи пояснити. Така, яка живе крізь роки і виміри.
Людина, серце якої більше, ніж він весь: "Чужих проблем не буває, чужих сімей не буває, чужих дітей не буває".
Він знає, що я його обожнюю і якби в мене був брат, то він мав би бути таким, як Вова. І «але якщо буде син, то хай не буде, як я, бо ти ж будеш сивіти, як моя мама».
Він знає, що для нього - всі зірочки з неба.
Він знає коли питати, а коли почекати, поки надумаю сама.
В нас було стільки втрат, спільних і в кожного своїх, стільки зустрічей на кладовищі, що це все ми навчилися проговорювати вчасно і за життя.
Я знаю, що про Героїв мають бути інші некрологи. Але Вова більше, ніж просто Герой. Він - Друг. Він - Людина.

В мені говорить мій егоїзм, бо я свято вірю, що Вові там добре. Там все справедливо і чесно, як він і хотів. Але тут і зараз мені шалено погано без нього в тому форматі, до якого я звикла: просто живий Вова.

Я не знаю, як жити без того «Маринко, привіт! Слухай…», без «Марусь, скоро буду в Дніпрі», без придуркуватих фото і незрозумілих діалогів, без «Люблю, цілую) маякуй» врешті.

Volodymyr Gunko
Мій найкращий Вова
23.04.1989 - 30.07.2022

Люблю, цілую) маякуй ❤️

Якщо існує в світі абсолютна доброта, то це Volodymyr Gunko. Абсолютної доброти більше нема. Її вбили російські загарбники. Я не знаю, як це ще описати.

Вова ніколи не ховався. Він задовбував мене від початку повномасштабного вторгнення, щоб перевестися кудись на передову, бо в тилу він не міг. Я всіма способами намагався йому НЕ допомогти. Навіть уже на службі він щотижня возив волонтерку на Донбас.

З Вовою ми познайомилися в Широкіному під Маріуполем, куди він повернувся одразу після понад ста днів полону в Іловайську. У Вови складний характер, бо надто загострене почуття справедливості.

Він змінював усе і всіх навколо себе. Від патрульних поліцейських до самих високих чиновників.

Вова не знав, як обманювати. Це просто йому не притаманно.

Вова міг зняти з себе останню сорочку і віддати незнайомій людині. Одного разу він приїхав до мене додому і подарував футболку. Я забув, що в той день у нього був день народження. Я забув привітати. Я забув купити подарунок. Забув. А він хотів відсвяткувати зі мною, тому купив подарунок мені.

В день пам'яті Іловайська ми завжди носити соняшники до Михайлівського. Вова умів любити. Вова сприймав Іловайську трагедію, як ніхто інший.

Вова вболівав за все. Останній раз ми з ним говорили в ватсапі, коли він вимагав, щоб я зробив сюжет про безчинства російської православної церкви у Вінниці. Я казав, та давай вже пізніше, а він виносив мозок: роби, це теж частина війни.

Вова, нічого в цьому світі тебе на замінить. Пробач мене.

Отредактировано Анна5 (2022-08-08 18:30:47)

Наталья Делиева
От 1 августа плст

Я повернулася з Берліна, де брала участь у проєкті "Жінки в політиці". Підсумки та висновки поїздки:

1. У Німеччині російська пропаганда працює на всю міць, відповідно ставлення у німців до війни росії з Україною неоднозначне. В Берліні багато хто впевнений, що вставати на бік Україні у сучасній війні Німеччина не має право, бо у них провина перед росією за другу світову війну.
Вони не розуміють, просто не знають, що Україні  вітчизняна війна завдала більше руйнувань, ніж будь-якій іншій країні Європи, що кожен четвертий військовий був українцем, понад 2,5 млн. українців нагороджені радянськими та західними медалями й орденами, більше 2 тис. стали Героями Радянського Союзу, з них 32 – двічі. Україна дала Червоній Армії 7 командуючих фронтами і арміями, 200 генералів, понад 6 млн. солдатів, сержантів і офіцерів. У 1943-1944 роках українці займали до 70% усієї чисельності особового складу.
Тому дуже важливо доносити до німців правдиву історію України всіма силами.

2. У Німеччині потужно працюють на користь України громадські організації, учасники яких не лише біженці з України, а також німецькі громадяни, як з українським походженням, так і корінні жителі. Вразила організація "Віче", що складається з молодих українських патріоток, що працюють 24/7, проводять демонстрації, втілюють культурні проєкти, допомагають біженцям. Завдяки таким організаціям ставлення Німеччини до України міняються на нашу користь.

3. У Німеччині до українських біженців ставляться дуже добре. Була у пункті приймання у Берліні. Безплатно годують, надають медичну допомогу, направляють у які регіони можна їхати та де жити. На жаль, допомога згортається, і багато регіонів і земель вже не приймають біженців.
Дуже мене порадувала зустріч із моїми землячками одеситками на "Дієвій каві". Усі радісні та усміхнені. Усі нормально влаштувалися та всі допомагають Україні.

4. Проблеми з гендерних питань в політиці в  Німеччині краще, але не набагато в порівнянні з Україною. Показники присутності жінок, наприклад у парламенті в Німеччині 31,2%, а у нас 20,8%. Гендерні квоти на виборах в Німеччині 50% в Україні 40%. Мерів жінок в Німеччині 10% в Україні 1,4%.
На місцевому рівні депутаток теж більше, але як і в Україні з пропозицією, постановою, рішеннями пробитися дуже важко.
У Німеччині є премія для жінок місцевої політики імені Хелен Вебер, нагороджуються депутатки, які зробили вагомий внесок у розвиток своєї громади. Гарний приклад, треба й в Україні зробити таку премію.

5. У Німеччині велику роботу проводять в збільшенні жінок у поліції. У них є навіть окреме бюро в поліції з гендерних питань, як залучення жінок, так і врахування потреб жінок поліціянток.

6. У Берліні багато фондів із різними напрямами у просуванні різних сфер. Найпотужніший у підтримці політики фонд Конрада Аденауера, який заснований у 1956 році. Цей фонд допомагає Україні, підтримує демократичні політичні партії України та їх молодіжні організації. Завдяки цьому фонду зараз відбувається проєкт «Жінки в політиці» в якому я беру участь, як представниця жінок-політиків з Півдня України.

7. В Берліні була три дні, а таке враження що три тижні, оскільки величезна кількість зустрічей, обговорень, круглих столів, відвідин різних інституцій.
Хоча для мене це був своєрідний відпочинок та спокій. Бо я не боялася, що зараз буде сирена і мені треба кудись бігти, ховатись, переживати.
Якби ті люди в Німеччині, які ухвалюють рішення щодо підтримки України у зброї, та й будь-якої іншої допомоги, хоча б три дні побували в Україні, то вони не на хвилину не замислювалися, а дуже швидко надали цю допомогу.
Як достукатись до Німеччини, бо мені здається, що вони недостатньо розуміють, що війна в Україні торкається в першу чергу і їх інтересів. І це не про газ, а, наприклад окупована атомна станція, якщо її підірвуть, це не як не вплине на Німеччину? Чи нова хвиля біженців з Африки, з Азії не від війни, а від голоду. Або інші країни світу думатимуть про те, а чи не придбати нам ядерну зброю? Оскільки не можна покладатися на міжнародне право.

Дякую всім причетним за організацію проєкту «Жінки в політиці» Фонд Конрада Аденауера, Konrad-Adenauer-Stiftung Europäische Akademie für Frauen in Politik und Wirtschaft EAF Berlin та Global Public Policy Institute (GPPi)
Спасибі Brigitta Trie Хельга Лукошат Yuliya St. Siedaia Dascha Dmytrenko

«ПОЧЕМУ ВЫ НЕ ДОПУСКАЕТЕ МЫСЛИ, что УКРАИНА САМА ВИНОВАТА?»

Вот такой вопрос сейчас всё чаще задают дружественно настроенные коллеги и знакомые из России. Как бы не агрессивно, но просят, мол: «Просто посмотри под другим углом, Дашенька! Всё же так очевидно!»

Хорошо. Смотрю под другим (вашим) углом.

Если я правильно поняла, то:
– Украина захвачена нацистами с 2014 года да так плотно, что сменила двух президентов-евреев, последний из которых русскоговорящий еврей и на момент выборов плохо говорил по-украински.

– Украина (совершенно не воинствующая страна) собралась напасть на Россию (вечно воюющую) у которой есть огромная армия и ядерное оружие.

– Собиралась она это делать с помощью НАТО,  но альянс при этом отказался  закрыть небо и отправить свои войска в Украину.

– Напасть Украина решила именно в тот момент, когда Россия случайно стянула войска к границе с Украиной и на территорию Беларуси.

– На Беларусь Украина тоже собиралась напасть и воевать на два фронта армией которая сконцентрирована около ЛДНР

– Украинские нацисты и бандеровцы не трогали своих граждан до 24.02, а  начали бомбить украинские города и своих соотечественников ровно в тот момент когда на территорию Украины вошли российские войска.

– Все украинцы мечтают, чтоб Россия пришла и спасла их, но, например из Харькова все под пулями рискуя жизнью едут эвакуироваться во Львов за 1000км, а не в Россию за 40км от границы.

– Российская армия не стреляет по мирным городам, поэтому Мариуполь  выглядит как одна большая пепельница.

– Киевская власть нелегитимна, поэтому киевляне которым выдали оружие ничего с этой властью не сделали.

– РОССИЙСКАЯ ВЛАСТЬ НЕ ВРЁТ,  поэтому ввела уголовное наказание за распространение любой информации о войне, закрыла все оппозиционные каналы и СМИ за неделю, и заблокировала крупные международные соцсети.

– УКРАИНСКАЯ ВЛАСТЬ ВРЁТ и распространяет фейки поэтому не ввела военную цензуру и свободно дает  работать журналистам из любых стран.

– Убийства мирных в Буче это всё театр и актёры - сфальсифицированы украинцами которые прибыли в город в окружении десятков журналистов.

– Те мирные люди и дети которые были реально убиты, они сами себя связывали и стреляли себе в затылок в упор, так как у украинцев это в крови убивать себя и своих.

– А  российские войска точно никого и пальцем не тронули поэтому не могут предоставить фотографии города на момент отвода войск.

– Так же российские солдаты ни в коем случае не занимаются мародерством, а стиральные машины, ковры и унитазы с собачьими будками возят с собой в танках просто для удобства всегда. А потом, когда одежда уже вся постирана, а какашки уже все в унитазы выкаканы - отправляют по белоруской почте в свои дома в России.

Всё верно? Я ничего не забыла, мои русские друзья?

(С) Даша Аверьянова

Коли мій син підросте і запитає, хто той Бог, у якого вірю,

розповім про Степанівну, яка спакувала в пакет АТБ закрутки.

«З’їсте, хлопчики, а склячам від банки шматуйте обличчя звірів», —

казала вона, повна віри в чужих синів, і тицяла залишки грошей у жмутку.

Про Віктора, який будував вісім років дім, а коли влучила ракета і дім згорів,

він рішуче пішов у найближче сховище багатоповерхівки:

«Збирайте дітей, буду вивозити вас поміж розвалин дворів,

допоки у мене лишилася ціла автівка».

Про Артема, який усе, що заробив на заможне життя у своєму ІT,

надіслав Оксані, що замовляє броники, поки спить малюк,

з яким вона переховується по кілька разів на добу в укритті

і здригається на кожен гуркіт, на кожен звук.

Про Андрія, у якого четверо малолітніх дітей, яким ще рости й рости,

який відвіз їх в глухе село у Богом забуту хату.

«Не бійся, кохана, мишей, вітру і самоти,

фронт твій тут, мій фронт там — мусимо воювати».

Про Світлану, випускницю фізмату із позивним «Гроза»,

яка тягла на собі раненого Андрія три кілометри полем.

Про стареньку бабцю Марію, яка пекла хліб, вся в сльозах:

«Війна, діточки, то біда велика, а голод — велике горе».

Про кожного, хто стояв зі зброєю, кому не забракло духу,

про тих, хто із-за кордону любив Україну ділом.

Кожного, хто не допустив мародерства, хаосу і розрухи,

… хто душу поклав і тіло.

Коли син запитає, то хто ж з них усіх Бог могутній,

який рятує від болю, холоду, голоду і зневіри,

Я скажу йому: «Сину, запам’ятай на майбутнє:

Бог є у кожному, в кого ти віриш!»

***На фото та сама баба Марія.

#і_м_і

Доброго ранку, невгамовні

Автор Сергій Марченко

Моліться на наші срачі, люде!

Гамнесті Інтернешнл вибачилися за свій феерично брехливий звіт. Ми перемогли велетенську глобальну бюрократичну машину, яка просто не помітила б нас, якби ми не влаштували срач.

Сралися з Гамнесті всі: від домогосподарок до президента. І  маємо ж результат! Тепер у Гамнесті і купи інших латентних путіноїдів виробився безумовний рефлекс: зачепиш українців – прилетить. І вони реально будуть задумуватися про наслідки. Тож ця перемога цінна і помічна.

Світ жорстокий до тихих. Великі не помічають маленьких, що вошкаються десь внизу, під ногами. Ім байдуже, бо вони просто не чують, як тихо знищують половину народу десь в Африці. Не чути, то можна й не реагувати.

Нас почули, бо ми не мовчимо. За останні роки ми глибоко інтегрувалися у цивілізований світ. Ми маємо партнерів, друзів, кастомерів по всій Європі. І ми гучні. Наш біль вилився на голови європейців, як відро холодної води, що змило зачарування московитами навіть у німців, французів, італійців.

І в безпрецедентній для Європи і Штатів швидкості поставок тяжкої зброї велика заслуга наших срачів. Так само, як зараз Гамнесті, ми всі, від таксиста до посла і президента, навалювали Німеччині та іншим слоупокам до тих пір, поки вони не роздуплилися.

Тож бережіть наші величні, шалені, нестримні і прекрасні срачі, люде! Не мовчіть, як щось не так. Навалюйте! Це на добро.

Я - Марина і я біженка (ауч)

- Українці повністю змінили портрет біженця у світі. - сказав мені 70 річний британець, якого я пригостила власноруч зліпленими варениками з картоплею на одному з заходів організованих на честь Івана Купала.

Смакуючи вареники і розглядаючи мою вишиванку він продовжував:

- Ви розумієте, що ви зробили? В Брайтон приїхало більше 500 українців і ви повністю змінили портрет біженця. Зазвичай біженці це додаткове навантаження на всю систему. Це безробітні, це люди які не знають мову, яких потрібно годувати і одягати. Але українці виявились не такими - ви всього за пару місяців стали помітною силою в місті. Ви швидко вчитесь, ви працьовиті. Ви не чекаєте а шукаєте роботу. От ви наприклад кажете, що з першого дня війни працюєте онлайн, при цьому маєте сина і сьогодні не полінувались а приготували українську страву і принесли її на свято і ходите і всіх пригощаєте і ще й в гарній традиційній сукні. Ми вже відчули зміни, а що ж буде коли ви вивчете мову? Замість того щоб створювати проблеми ви даєте нам приклад як можна діяти і це шалено мотивує! В вашій країні війна, ваші домівки зруйновані а ви посміхаєтесь думаєте про бізнес і щоб пошвидше стати на ноги і підтримувати Україну. Ми всі в захваті від вас! Ви приклад і натхнення для усіх британців, повірте мені, я прожив довге життя. От побачите зовсім скоро українці будуть рулити в Брайтоні.

Так ми такі🇺🇦 Бо ми найсильніша і найкрутіша нація світу. Україна понад усе, не підведемо💪🏽 Порулимо трохи в Брайтоні, а далі повернемось до неньки🥰

#біженціукраїна #біженціванглії #українціванглії #українцівбрайтоні #українапонадусе #біженказукраїни #вареники #вишиванка #вишитасукня