HELEN CHANNEL - международный форум-рупор об исследованиях прошлых воплощений, а также о жизни в текущем воплощении

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.



К чату "Будни ап..." 2.0 Война-2022 (ч.3) - архив хроник журналиста

Сообщений 341 страница 360 из 419

341

Сьогодні о 4 годині ранку розпочалась нова хвиля репресій проти громадян України на тимчасово окупованій території Кримського півострова. В Джанкойському районі продовжуються обшуки у журналістів та активістив «Кримської солідарності». Стало відомо, що вже шість кримських татар вивезли в невідомому напрямку. Серед них: Eнвер Крош, Вілен Темерьянов, Сеітяй Аббозов, Едем Бекіров, Мурат Мустафаєв та Ринат Алієв. Очевидці припускають, що їх відвезли у будівлю ФСБ.

Обшуки тривають також у родичів незаконно затриманих.

Тактика Російської Федерації залишається незмінною - переслідувати та карати цивільне населення, яке проживає в окупації. Після руйнувань на  військовому аеродромі в Новофедорівці окупантам треба терміново для політичного керівництва та внутрішнього інформаційного ринку перекласти відповідальність з себе на “терористів”, до того ж, ні в якому разі не казати про успіхи українських Збройних сил.

Росія вчергове зловживає застосуванням законодавства у боротьбі з тероризмом, порушуючи права людини, використовуючи у політично мотивованих справах проти журналістів та активістів. Як повідомляє у інтерв'ю дружина затриманого Вілена Темерьянова, її чоловіка затримують саме на підставі вже відкритої кримінальної справи за статтею про “тероризм” та “екстремізм”.

Я, як Уповноважений Верховної Ради України з прав людини хочу звернути увагу міжнародної спільноти на те, що продовжується практика політично мотивованих переслідувань на території Автономної Республіки Крим. Російські окупанти мстять кримським татарам, які не приховують свого ставлення до них та відкрито виступають за повернення Криму.

Україна та світ не визнає фейкову боротьбу з тероризмом, яку веде Росія на території окупованого Криму. Більш того, Російська Федерація сама є державою-терористом, яка порушує норми міжнародного права, тероризуючи мирне населення українських міст та селищ. Факти про обшуки, які трапились сьогодні вранці в кримських домівках стануть черговим доказом воєнних злочинів у міжнародному трибуналі.

Фото та інформація: Крымская солидарность

Дмитро Лубинець

Отредактировано Анна5 (2022-08-11 19:01:34)

0

342

Авторка Alla  Megel

Дивлюсь я на нас з вами, вельмишановне товариство, і диву дивуюсь:
- Яка ж ми, виявляється, колективна сволота!
Ви ж тільки подивіться на нас!
Увесь "прогресивний", "вільний", курва, світ, затамувавши подих слідкував, як ми здохнемо за 72 години. Здохнемо як нація, як держава, а багато хто просто здохне, як живий фізичний організм.
А ми - потвориська - вижили!
Тоді "гуманний світ" почав очікувати, що ми повиздихаємо за два, ну, максимум, - три тижні. І пильно так за нами спостерігав, втираючи мереживними хусточками "братську" скупу сльозу.
А ми не просто вижили, а добряче наваляли у 12 разів сильнішому за нас ворогові.
Зціпили зуби й бились. Ще й реготали інколи крізь стиснуті щелепи.
Світ очікував, що ми впадемо на коліна, здійнявши вгору руки перед лицем Бучанської трагедії.
І здамось, нарешті. Й все буде, як раніше. У них.
Ми лютували, ридали, у нас розривалось серце. Але ми ставали ще сильніші у нашому, бачить Бог, праведному гніві.
Найбільш совістливі у світі схаменулись і почали давати нам зброю. Безсовісні теж обіцяли...
Але той таки толерантний і "гуманний" світ, який рятує їжачків на дорогах і касаток в океані, здивовано дивився на нас і знову дивувався:
- Коли ж вони здохнуть?
І ось, нарешті, він висловився устами Хедлі Гембл - журналістки телеканалу CNBC:
- Чи має світ платити продовольчою кризою та зростанням цін на енергоносії за те, що Україна не хоче поступитись своїми територіями?
Ви думаєте, вони за голодних переживають? Ой, не смішіть! Якби переживали, то вже давно й натяку на голод у світі не було.
Ні! Грубо кажучи, нас запитали:
- Чому ви не хочете здохнути, аби ми наїлись, напились і не відчули дискомфорту у наших оселях від зниження температури повітря?
І стало зрозуміло... як же їм страшно!
Що ми можемо протиставити їх страху, щоб і надалі не здохнути?
Тільки любов. Якщо будемо любити й приймати одне одного у всьому різнобарв'ї наших поглядів, уподобань, принципів, характерів і вірувань, - житимемо. Бо там, де любов, - там Бог. А там, де чвари і розбрат - там бал сатани.
У нас, на мою щиру думку, вибору немає:
- Або обіймаємось, або здохнемо.
Для мене в цьому яскравий приклад - Польща. Це ж треба так відкинути всі історичні претензії і сварки і відкрити нам обійми! Якщо вони змогли, то й ми зможемо.
Я так скажу. Нехай переляканий світ пере й провітрює свої злегка запісяні трусики.
А ми NEVSEREMOS!
Я в нас вірю.
Сеть

0

343

Павло Бондаренко
Письменник, блогер, журналист

Рубрика позитивних новин (негативних нам і так навалять) "Чутки та факти". Випуск шістдесятий.

ПРО ТУРИСТІВ.
За оцінками США, у війні проти України РФ щоденно втрачає 500 військових вбитими та пораненими.

Навербовані кримінальники масово гинуть в Україні. З деяких колоній вибито практично усіх "добровольців".

Родини окупантів масово тікають із узбережжя Маріуполя.

У Мелітополі підірвано штаб "єдиної росії". Такм проходила підготовка до "референдуму".

Є розпорядження з кремля штучно підтримувати скупчення цивільних машин, що тікають з окупованого півострова на кримському мосту у 20-30 км, щоб це був як живий щит і ЗСУ не наважилися атакувати міст.

"Особового складу майже немає". Бригаду, причетну до подій у Бучі, практично знищено. Її кинули на забій спеціально, аби прибрати свідків.

ЗАПОРЄБРІКОМ.
На росії до 40% генералів та офіцерів, які планували “спецоперацію”, перебувають під слідством.

Командувача Чорноморського флоту РФ Осіпова зняли з посади.

Удари ЗСУ по Криму змусили хвв скликати термінову таємну нараду радбезу рф. Доповідав шойгу. Кажуть, у кремлі шоковані й розгублені.

ПРО ЕКОНОМІКУ ТА ФІНАНСИ.
Вступило в силу ембарго на вугілля з рф. Це удар не лише по вуглевидобуванню. Постраждає безліч суміжників: машинобудування, транспорт тощо.

Казахстан домовився експортувати нафту в обхід Росії.

Німецький виробник кави Tchibo вийшов з російського бізнесу.

ПРО СОЮЗНИКІВ.
Велика Британія надіслала в Україну чергову партію високоточних РСЗВ M270 MLRS.

Швейцарія надіслала Україні 100 тонн медичного і протипожежного обладнання.

Данія виділяє €110 мільйонів на зброю, оснащення та навчання ЗСУ.

Нам важко. Ми зазнаємо втрат. Але ми тримаємося. Допомагаймо ЗСУ, волонтерам та віримо в перемогу. Інакше й бути не може.

P.S.
А нам своє робить: бить... бить... бить...

Ви маєте можливість допомогти ЗСУ та волонтерам, одночасно отримавши для себе книжки, автором яких маю честь бути. Найбільші таємниці, загадки та міфи нашої історії.

А також і про те звідки і як з`явилася московія та її народонаселення; їхня церква та їхня т. з. "еліта".
А ще про справжню, а не вигадану на замовлення з кремля історію "совка".
Бо ворога треба знати й розуміти.
Для широкого кола читачів.

Електронні версії за ціною від 1 гривні, яку встановлено на час відбиття рашистської навали. Частина коштів, як завжди піде на оборону. Деталі за посиланням: https://pavlopraviy.blogspot.com/2018/1 … st.html...

Класичні паперові (автограф гарантовано) за цим посиланням, алгоритм придбання та реквізити наприкінці сторінки: http://pavlopraviy.blogspot.com/2019/03 … st_16.html
______________________________

Три днi по тому:

Рубрика позитивних новин (негативних нам і так навалять) "Чутки та факти". Випуск п'ятдесят дев'ятий.

ПРО ТУРИЗМ.
На аеродромі в Саках (окупований Крим) сталися потужні вибухи, яких нарахували не менше семи. Навіть у Євпаторії за 20 кілометрів тремтіли вікна. З цього аеродрому рашисти літали бомбити Україну. Окупанти повідомляють про "детонацію".

ЗСУ просуваються до Ізюму. Взято під контроль Дмитрівку неподалік від міста.

ЗСУ застосували проти російських радарів ППО новітні американські протирадіолокаційні ракети AGM-88 HARM Лише  5-7 серпня знищено 14 одиниць ЗРК та РЛС.

Рашисти масово вивозять свої родини з Херсона.

ЗАПОРЄБРИКОМ.
На рф замість подукції ІКЕА в магазинах з'являться меблі, виготовлені в'язнями. Імпортозаміщення в дії.

Ще одне імпортозаміщення. На росії Coca-Cola замінить новітній білоруський напій "Біла-Кола", який. який вже пройшов випробовування на на телятах.

Рашисти починають розбирати свої пасажирські літаки на запчастини, щоб забезпечити ними інші. Під розбирання наразі пішли кілька Sukhoi Superjet 100, Airbus A350, Boeing 737 і Airbus A320.

ПРО ЕКОНОМІКУ ТА ФІНАНСИ.
Російська компанія "Транснефть" заявила, що український державний оператор магістральних трубопроводів "Укртранснафта" припинив транзит російської нафти на Угорщину, Чехію та Словаччину південною гілкою нафтопроводу "Дружба". Причиною стала несплата послуг з боку рф.

Україна отримає грант на 4,5 млрд доларів від Світового банку. Грант означає, що ці кошти повертати не треба. його буде спрямовано на забезпечення пенсійних та інших соціальних виплат.

Німеччина вперше купила нафту у США, замість рашистської.

ПРО СОЮЗНИКІВ.
В Україну прибули перші німецькі САУ "Гепард".

Болгарія відправила в Україну 4200 тонн зброї – постачання йшло потайки через Польщу. Нині це вже не є таємницею.

Україна отримала першу партію нових турецьких бронетранспортерів Kirpi у кількості 50 одиниць. Ще 150 очікують на відправку.

ПРО СПОРТ.
Жіноча збірна України вдруге за свою історію завоювала золото шахової Олімпіади.

Нам важко. Ми зазнаємо втрат. Але ми тримаємося. Допомагаймо ЗСУ, волонтерам та віримо в перемогу. Інакше й бути не може.

_____________________________

Отредактировано Анна5 (2022-08-12 20:33:28)

0

344

К чату "Будни ап..." 2.0 Война-2022 (ч.3) - архив хроник журналиста

Павло Бондаренко

Товариш Сталін був сама скромність. Досі старі сексоти та агітатори після другої склянки оковитої починають плакати, що їхній вождь залишив після себе стоптані чоботи, люльку та три карбованці грошей. Дайте і я сльозинку пущу за цим "скромняжкою".

У Сталіна було 25 дач. На деяких він не бував жодного разу. Деякі дарував вірним холуям, наприклад, Ворошилову. Найулюбленіша дача Сталіна - на Холодній річці між Піцундою та Гаграми. Її вартість - кілька десятків мільйонів рублів. Чого вартувала лише закрита для сторонніх асфальтована дорога довжиною 25 кілометрів, вирубана у скелях.

Товаришу Сталіну чомусь не подобалися кипариси. Ніхто не знає, чому. Тому "найскромніший" вождь усіх часів наказав їх винищити, а натомість висадити евкаліпти. Операція з ліквідації кипарисів та висадки в Абхазії екзотичних австралійських евкаліптів (які, звісно ж, не прижилися) коштувала державному бюджету 200 мільйонів рублів. Середня зарплата радянських пролетарів у металообробній галузі в 1936 році - 230 рублів.

Скажуть: так то ж не його особисте, то все державне. Це так. Але тут два моменти. По-перше, навіть якщо воно формально належало державі, витрачати на евкаліпти 200 мільйонів тоді як мільйони людей жили в бараках - це злочин.
Друге: в Османській імперії офіційно уся земля належала державі - султан лише від її імені нею розпоряджався. Султанський палац теж був державним.

Зацініть: лише у 1951 році на обслуговування дач та квартир И. В. Сталіна було витрачено 23,3 млн рублів - середня річна зарплата 3 тисяч робітників.

У царській Росії заміський палац у Петергофі та Зимовий палац належали державі. Так само, як улюблена яхта Миколи ІІ "Полярна зірка". Ну і що?

Доньці своїй товариш Сталін подарував відкритий рахунок у банку. Що таке відкритий рахунок? Бері скільки хочеш. Обмежень немає.

Після смерті Сталіна відкрили його особистий сейф і там виявили близько 3,5 мільйонів рублів та кільканадцять тисяч доларів, фунтів та іншої валюти. То були переважно гонорари за його твори. За тодішнім законом, встановленим самим же Сталіним, свої гонорари вищі партійні чиновники мали здавати державі. Але скромний товариш Сталін був над Законом.

І це ще не рахуючи т. з. "синіх конвертів", що їх "вождь усіх часів і народів", так само як інші комуністичні бонзи, отримував щомісяця.

Улюблене сталінське вино - "Атенське зелене" возили літаками з Кавказу. у спеціальних діжечках. Виключно не руках. Чини не нижче полковника.

На фото - "скромна" їдальня на "скромній" дачі Сталіна "Холодна річка". До слова, в оздобленні дачі використовувалася коштовна деревина, кілограм якої коштував як кілограм золота.

Я можу розповідати про скромність Йосипа Віссаріоновича та його поплічників годинами. Але краще дізнатися про це та багато іншого зі справжнього, а не вигаданого брехливими пропагандистами минулого Радянського Союзу.
Книга, автором якої маю честь бути

"СУТІНКОВА КРАЇНА"

Цю та інші книжки вашого покірного можна замовити (автограф гарантовано), перейшовши за посиланням - умови та реквізити наприкінці сторінки: http://pavlopraviy.blogspot.com/2019/03 … st_16.html

Також ви маєте можливість отримати електронні версії цих книг за символічною ціною від 1 гривні. Частина коштів піде на військо та волонтерам. Деталі за цим посиланням: https://pavlopraviy.blogspot.com/2018/1 … xK6u4T6f7E

0

345

К чату "Будни ап..." 2.0 Война-2022 (ч.3) - архив хроник журналиста

Павло Бондаренко

Привет, мои друзья и недруги. Давненько у нас не было урока исторического ликбеза. А сегодня – надо. Пристегиваемся к креслу нашей машины времени, беем чашечку кофе или чаю и поехали…

7 августа 1932 года было принято Постановление Центрального исполнительного комитета и Совета народных комиссаров СССР «Об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперации и укреплении общественной (социалистической) собственности».

В народе это людоедское постановление получило разные названия: «Закон о трех колосках», «Указ 7/8», «Закон о пяти колосках», «Закон от седьмого-восьмого».

На селе его прозвали «Дедушкин указ», поскольку его подписал формальный глава Советского союза Михаил Калинин, который имел в народе «ласковое» прозвище «Дедушка». До этого «доброго дедушки» мы еще дойдем.

По этому закону «хищение социалистической собственности» каралось лишение свободы на срок не менее 10 лет с конфискацией имущества, а при отягчающих обстоятельствах расстрел виновного с конфискацией его имущества. Амнистии, осужденные по этому закону, не подлежали.

Почему он так странно назывался? Потому, что 5 лен на лесоповале давали голодному мужику, который срывал на колхозном поле несколько колосков. Работница ткацкой фабрики получала 10 лет лагерей за похищенную катушку ниток. В приговоре суда эта катушка превращалась в «200 метров пошивочного материала».

Только за 5 месяцев действия этого указа на срок более 10 лет лагерей было приговорено 54 645 человек, а расстреляно 2110.
Кто-то начнет оправдывать коммунистов, мол, так и надо было. С воровством следовало жестоко бороться. Вот сейчас бы такой закон…

Но дело в том, что постановление было принято в то время, когда в стране начинался жесточайший голод. Когда из колхозов выгребали все до последнего зернышка. Когда в городах начали появляться массы голодных людей. Через два месяца они превратятся в людей-скелетов. Через три начнут массово умирать.

Представьте вашу 14-летнюю дочь, которая, шатаясь от голода, пошла в поле подобрать колоски, что остались лежать после жатвы, а ее схватили и отправили по суду в лагерь.

И «пошивочный материал» несчастная женщина крала не от хорошей жизни – детей надо было кормить, а зарплата мизерная, а цены – космические. Буханка хлеба стола 1 рубль, а средняя зарплата была 102 рубля. Представьте себе, что у вас при нынешних ценах зарплата 2 тысячи гривень.

А в это время «добрый дедушка Калинин» жрал и пил от пуза все, чего его душенька желала. Как и «добрейшей души человек» товарищ Сталин, который придумал этот закон. Как товарищи Молотов, Ворошилов, Куйбышев, Каганович, Киров, Орджоникидзе и другие товарищи из Политбюро ЦК ВКП(б), котрые жили во дворцах при целом штате слуг.

Кстати о «дедушке» Калинине, как обещал. Было у него и другое «погоняло», придуманное советской пропагандой – «Всесоюзный староста». Оттого, что считался главным в стране, несмотря на то, что реальная власть была у Сталина, который официально  был лишь партийным вождем.

Так вот, Калинина товарищ Сталин называл «Всесоюзным козлом похотливым». Знаете, почему? Добрый дедушка очень любил несовершеннолетних девочек из балетной школы, которых ему привозил секретарь ЦК Енукидзе. Чем моложе - тем лучше. А если девочка не хотела и упиралась, «дедушка» ее насиловал и душил. Любой историк назовет имя Беллы Уваровой. Помер Калинин в возрасте 70 лет во время очередного изнасилования несовершеннолетней балеринки.

Но и товарищ Сталин тоже был… Историки назовут имя Лиды Перепрыгиной, которая в 14 лет родила ему сына. Есть также свидетельства, что он был отцом собственных внуков - Васи и Светы. Но это уже совершенно другая история, если захотите – прочтете в книге, которая будет предложена вам в постскриптуме.

А пока наш урок «исторического ликбеза» окончен.

P.S.

Реальне, а не вигадане московським Агітпропом минуле - у книзі, автором якої маю честь бути

"ТАЄМНА ІСТОРІЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ. Міфи. Загадки. Версії"

Цю та іншу книги вашого покірного можна замовити (автограф гарантовано), перейшовши за цим посиланням: http://pavlopraviy.blogspot.com/2019/03 … st_16.html

Також ви маєте унікальну можливість отримати електронні версії книжок за символічну платню від 1 гривні, що її встановлено на час відбиття рашистської навали. Деталі за цим посиланням: https://pavlopraviy.blogspot.com/2018/1 … xK6u4T6f7E

0

346

Група Украīнцi в Фiнляндiì

Увага!!! Увага!!! Увага!!! Увага!!! Увага!!! Увага!!! Увага!!!

Отримавши по зубам від всього цивілізованого світу в Україні, Пуйло задіяло нові механізми пропаганди ненависті проти українців у Фінляндії з метою посіяти ворожнечу до наших громадян.

Як відомо, проблема емігрантів стоїть у Фінляндії доволі гостро, так як Фінляндія завжди відносилась чутливо до чужої біди і приймала біженців з гарячих регіонів всього світу де йшла війна.

Українців же Фінляндія прийняла на сьогоднішній день трохи менше тридцяти тисяч, переважно це  жінки з маленькими діточками, добрі, виховані, трудолюбиві які ніяких проблем Фінляндії не приносять, навпаки від них одна користь, бо наші дівчатка геть всі красуні, а маленькі козаки то майбутні герої Фінляндії.

Тим не менш, за вказівкою Луб'янки всій московській агентурі розіслано методички підбурювати фінів до ненависті по відношенню до наших біженців. Немов би вони об'їдають фінів, немов у них якісь особливі умови, і немов би вони створюють проблеми для економіки Фінляндії.

Це все неправда, так як тридцять тисяч, це як одне невеличке село, і навіть у розбомбленому Маріуполі залишилось 150 тис. людей, для 6-и мільйонної країни з однією із надпотужніших економік світу, це взагалі ніщо.

У порівнянні з кількістю біженців яких прийняла Фінляндія в усі роки з Африки, з Арабських країн, з Дальнього сходу це капля в морі.

Тим не менш, ФСБ через своїх агентів роздуває конфлікти через продажних журналістів, публікує повні ненависті до українців замовні статті, організовує дурацькі мітинги, проводить ненавистницькі кампанії в соціальних мережах з допомогою тролів, або навіть реальних людей які на них працюють.

Зазвичай їх легко виявити, вони не володіють українською мовою, і у виправдання своїх дій прикриваються чим завгодно, боротьбою за якісь там права у всьому всесвіті, часто густо маскуючись під допомагантів українцям, і навіть у Червоному Хресті, а насправді розповсюджують негатив на всіх нас і на нашу країну, зривають реальні програми допомоги від Фінської держави, дезінформують українців.

Будьте уважні, і не купляйтесь на їхню ворожу хрєнь!!! Зберігайте позитив до країни яка вас прийняла.

Пам'ятайте, справжні ФІНИ допомагають нам щиро і безкорисно маючи добре серце. Разом переможемо!

Слава Україні. І Слава ФІНЛЯНДІЇ. Тримаймо стрій!
.

0

347

Сергий Гнездилов

Що втрачати, що ще можуть забрати в мене на шостий день мого персонального аду, в Пісках, в кілометрі від першої вулиці українського Донецька?
Тіла тих, хто був мені дорожчий за рідню валяються під спекою в розйобаних 152 калібром окопах.

Як я і писав раніше, 6500 снарядів на грьобане село меньше ніж за добу.
Таких діб вже шість, і в голові не укладається, як в цьому шквалі ворожого вогню залишається в живих хоч якась кількість нашої піхоти.
Ні, я не скиглю.

З нашої сторони працює два міномети 82 та 120.
Інколи просинається і «чхає» в бік Донецька два стволи артилерії.

Ми майже не відповідаємо. Контрбатарейний вогонь відсутній, від слова зовсім, ворог без будь-яких проблем для себе кладе артснаряд в наші окопи, розбирає дуже міцні, бетонні позиції за десятки хвилин, без паузи та мінімального відпочинку продавлюючи нашу лінію оборони.

Позавчора вона зламалась, і полились рікою двохсоті/трьохсоті. Я не публікуватиму ніяку статистику, це в нашій країні заборонено, але ви навіть не уявляєте кількості та відсотку втрат.
Це йобана м‘ясорубка, де батальйон просто своїми тілами стримує навалу.
Майже тиждень чекаємо хоч якусь підмогу, яка б вдарила по ворожій арті, нас, повторюся, безпокарно випалюють всім, чим багата російська воєнна система, сьогодні працювала авіація.

Я пишаюсь керівництвом батальйону, яке залишилось тут, з нами. Комбат з нами, всі з нами, контужені, легкі трьохсоті, перев’язавшись повертаються через пару годин на позиції, якщо можна так назвати ці бездонні вирви.

Йде війна.
Але без контрбатарейної боротьби вона перетворюється на безглузду м‘ясорубку, де перемелюється за день шалена кількість нашої піхоти.

Ви точно хотіли правду? Ось вона, гола правда.
Їде резерв на позицію, закривати прорив собою, а через п‘ять хвилин з 15 людей цілим залишається один.
Тіла лежать. Якщо легкий 300, може, повезе, заникаєшся, і пішки вийдеш, дістанешся медиків.

Везли щойно трохсотого. Він всю дорогу кричав: - Де підтримка? Де артилерія? Чому нас кинули? Чому нас ніхто не прикрив?

Я не знаю, друже, чому нас ніхто не прикрив… Він кричить, а мені соромно, що я досі цілий і неушкоджений, лише пару разів добряче глухануло.
Проблювався, просрався, вибачте, і знову в строю.

Всі резерви розйобані, воєнна техніка палає, ворог підходить та без жодних проблем займає наші позиції після чергового шквалу арти.

Прямо зараз ми втрачаємо Піски, всі людські та матеріальні наші можливості майже вичерпано.

Денис, маріупольчанин, який казав мені «ну я арестовічу вірю, ми зовсім скоро все повернемо все обратно» мертвий. Його двічі було поранено, перев‘язували прям в окопі, казали йому, Денчик, іди на евакуацію, але він відповідав «хлопці, я вас не кину».
І поранений вперше, і після другого поранення він продовжував відстрілюватись.

Його тіло ми і досі не забрали. На руїнах Пісків, він лежить, розкинувши руки, і його погляд застиг. Він просить про помсту. Як я можу відмовити в його останньому проханні? Як ми всі можемо покинути Дена?

Я вірю,що все ж таки вижив Дімка. Бо він не міг померти, нещодавно тільки повернувшись зі шпиталю, тільки зробивши пропозицію своїй дівчині. Кажуть, після одного з приходів він просто зник. Засипало землею. Але, я вірю що це помилка, і він живий. Дурацька надія і сподівання.

Знаю, моя держава не любить думки вслух. Але, мені не залишили вибору серед побєдобєсія і арєстовщини. Має лунати правда, а не розмови в кухні пошепки. Звісно ж, за цей допис окремо прилетить, бо як жеш так, невже держава бреше власним громадянам?
Не здивуюсь, якщо вже сьогодні хтось скаже: «- агент Кремля Сірожа розбовкав про геніальний план переможеньки на Донецькому фронті, повісим його на Миротворець».
Я заїбався говорити, що все під контролем. Зараз в Пісках все ніхуя не під контролем, але чомусь ситуацію замовчують.

Бийте в набати розбиті дзвони, поки ми закриваємо тілами Піски.
Нам потрібна артилерія.
Дайте нам сюди хоч щось, щоб ми могли триматись.

0

348

К чату "Будни ап..." 2.0 Война-2022 (ч.3) - архив хроник журналиста

Сначала ты, конечно же, держишься. У тебя есть правило двух стен на случай «Смерчей» и «Градов», ты научилась различать входящие и исходящие (или надеешься, что научилась и радуешься, когда говорят: «Это наши», даже если понимаешь, что может быть и нет). Ты научилась спать на полу, потом в коридоре. Потом в тамбуре. Ты знаешь, когда работают продуктовые, и покорно выстаиваешь очереди. Тебе кажется, что ты привыкла и, в целом, жить можно.

А потом прилетает в соседний дом. Или у тебя над головой (потолок пробьет однозначно) ты слышишь самолет. Его жуткий свист. И гулкий «бух», от которого вибрирует дом и вибрируешь ты. Неважно, когда, но в какой-то момент ты решаешь, что больше не вытягиваешь и едешь в безопасное место. Оно может быть здесь, в Украине, чтоб недалеко. А может быть и нет. Молдова, Польша, Румыния, Германия. Куда хватит сил, туда и едешь. С деньгами, которые копила на разное. С маленькой сумкой, чтоб не тащить, потому что не знаешь, где и сколько будешь тащить. Ты не смотришь прощально на свою квартиру, потому что знаешь – вернешься. Но внутри дыра такого размера, что ФАБ-500 со свистом пролетит.

И ты едешь. В безопасном месте – в Украине или дальше, у тебя поначалу отупение. На другой город или другую страну ты смотришь и не видишь, тебе неинтересно. Действия происходят на автомате – поехать на съемное жилье, найти, узнать, позвонить, зарядить телефон. Потом ты спишь, потому что дорога выматывает, а тем более, когда она ИЗ дома. И не факт… Ну, ты конечно же в это не веришь ни на секунду.

И вот собрались мы, украинцы, в безопасных уголках Украины или дальше. Матери с детьми, молодые девушки, пожилые женщины, мужчины, которые оберегают семьи и ждут своего времени. Собрались мы, и нас одной большой волной топит тоска. Мы не дома. Мы видим другой спокойный город и другую спокойную страну и не верим. Мы видим людей, которые ходят в магазины (а в твоем городе очереди в один открытый на районе продуктовый), покупают одежду в торговых центрах (в твоем городе его обстреляли), улыбаются (в твоем тоже улыбаются), ходят в кафе (нет). А ты не веришь. Ты привез с собой войну. И эта смесь горечи, тоски по дому и какого-то странного чувства предательства, как будто тебе надо сейчас быть под обстрелами, как тем, кто остался, а не здесь, в безопасности – эта смесь невыносима.

Я хочу сказать всем, кто сейчас чувствует подобное. Я понимаю вас. Украинцы, все, кто оказался в безопасном городе Украины или дальше – выдохните. Выдохните и закройте глаза. Подумайте, что вы делаете лучше всего. Кто-то хорошо шарит в логистике и может курировать процессы доставки гуманитарных грузов. Кто-то умеет шить, кто-то печет. Кто-то умеет положить любой рашистский сайт за полчаса. Кто-то пишет новости, чтоб мы были информированы. Откройте глаза и поймите – вы не принесете пользу нашей Украине, если умрете под бомбой. Любой живой и здоровый украинец – это хорошо. Это то, что так хочет «исправить» наш враг. Зачем доставлять ему такое удовольствие?
Война закончится нашей победой. Мы сорвемся со всех своих безопасных мест и снова заполним собой поезда, рейсовые автобусы и попутки. Мы будем лететь домой. Мы снова будем плакать, но на этот раз, потому что внутри очень счастливо. Мы с любовью начнем отстраивать свои жизни и страну, в которой хотим эти жизни провести. Мы тут же кучу всего запланируем – встретиться со всем миром, сходить в кино, выпить мартини на летнике, купить цветы себе и бабушке. Нареветься, наконец. У себя в ванной. В безопасной ванной. А пока до победы еще нужно сцепить зубы и делать дела, давайте делать дела. Пока наши ребята на передовых выбивают остатки воздуха из легких нечисти, давайте делать дела. Потому что делать дела – это самое эффективное лекарство против любой третьей стадии от Арестовича.

Тримаймося! Перемога за нами.

Автор Юлия Акимова
________________

Ой девочки, не судите да не судимы будете! Нельзя так писать, все мы люди и как до войны так и во время неё, кто то храбрее а кто то боится. Мы все одинаковые и все без исключения муж/жен/дети хотим жить! Кто выехал впервые 2 дня соглашусь только с тем что не испытали больше ужаса, чем как мы сидевшие 1-2-3 недели! Но и им ехать под обстрелами, думаете было легко? А сколько машин было и семей чьи мужья вывозили на границу своих жён с детьми?! Забыли? А сколько расстреляли? Нужна помощь Украине, кто то может помочь в Украине, кто то за ее пределами! Во вторых это моё мнение, кому то нужно и выехать, особенно мамам с детьми для сохранения жизни и психики, и что самое главное для продолжения рода Украины! Все вернуться домой, всем тяжело и плачут все. Берегите себя и не осуждайте! Слава Украине 🇺🇦🕊
____

Я привезла с собой войну в Польшу. И здесь уже второй день сирены... Ровно месяц, как я плачу каждый день. Что в Украине плакала, здесь ещё больше рыдаю. Я не жалею себя, я плачу за каждым убитым ребёнком, мирным жителем, военным, каждой разбитой семьёй и разорванной душой, разбитым домом, городом... Эту рану уже не залечить.
___

Отредактировано Анна5 (2022-08-15 00:38:44)

0

349

Ольга Ксю:

Хочу вам признаться про то, как тяжело мне далась весть про начало “специальной военной операции” в стране, где у меня множество друзей и немножко клиентов.
Помню, я была ужасно растеряна и напугана в самом начале, как и все мы, впрочем.
Первый этап принятия всегда отрицание, ошеломленность, шок.

Я очень тревожилась о своих друзьях из Украины и стала писать некоторым в личку вопросы о том, как вы там все. Я понимала, что вдруг, в одночасье, я могла превратиться для некоторых из вас во врага просто потому что я коренная москвичка. Эти психологические процессы внутри не всегда зависят только от личного желания - любить или ненавидеть, эти процессы следует переводить исключительно в духовную плоскость, если имеется желание отказаться от отравляющих чувств страха и ненависти.

Лично у меня был страх и стыд. Я ощущала себя виноватой за то, что моя подруга чаще находится в бомбоубежище, чем дома. Что у моей племянницы муж в ополчении, а она теперь ненавидит свою Родину. Я понимала, что мои внутренние процессы это попытка невротика и травматика справиться с ситуацией, и что самое лучшее из защитного создаёт сейчас моя инфантильная эгоцентричная часть - это испытать чувство вины вместо принятия ситуации. Потому что пока виновата, то не бессильна, то кажется что можешь что-то исправить, как-то повлиять.

Я не была уверена что мои вопросы девочкам-украинкам в личку не бередят их раны, что я точно не стала в их глазах врагом, поэтому, чтобы лишний раз не задевать, я писала им довольно редко, а многим не писала вообще, понимая, что могу всколыхнуть массу негативных эмоций. Моя эмпатия проявилась именно в этом - я постаралась быть бережной и не задевать. Поэтому я практически замолчала.

В этот момент здесь началось полное безумие для русских - с одной стороны нас не пускало сюда наше же государство, с другой, выглядело так, что кто-то дал негласное разрешение “ату их”. Было много провокаторов, пропаганды и всяческих запрещенных ранее тут приёмчиков. Я нещадно банила людей чтобы хоть немножко сберечь свой мозг и много молилась за нас всех. Медитировать в те времена не получалось - я была в центре одной из сильнейших мировых эмоциональных бурь. Искала новые опоры для себя, смотрела, как я могу быть полезна тем, кому по-настоящему плохо.

Я связывалась со своими соотечественниками, мне было важно идентифицироваться самой. Я не могла отделить себя от своей страны, меня угнетали эти потоки ненависти и проклятий, но и не могла внутри согласиться с некоторыми решениями власти. Я завидовала тем из моих земляков, кому удалось абстрагироваться от ситуации, отделить себя от событий, от страны. Я не смогла. Эти проклятья летели в меня лично.Я русская, я москвичка и я не хочу и не буду отказываться от этого, для меня это по-прежнему звучит гордо. Не смотря ни на что. Зазвучал мощный диссонанс, который коснулся многих из нас.

Я чувствую чужие эмоции физически. Это моя особенность. Я эмпат и много лет училась отделяться от эмоций других людей чтобы чувствовать свои. Но тут это было очень тяжело. Уровень боли, страха и гнева в мире зашкаливал. Я находилась в полном смятении с одной стороны, но моя здоровая часть наблюдала совершенно без эмоций и действовала. Оглядываясь назад я могу сказать, что горжусь той собой.

При всем сопереживании тем людям, кому в тот момент было по настоящему адово, я краешком сознания успевала удивляться что практически никто из моих друзей в Европе и Америке, из тех, кто меня знал давно, близко, лично и хорошо, за шесть месяцев не спросил у меня о том, а как мы тут все себя чувствуем в этом. Только двое - одна украинка (я потрясена её уровнем эмпатии и истинной чистоты) и одна польская журналистка, в доме которой я провела когда-то пару дней. Никого. Ни разу. За полгода. Не заинтересовало каково обычным простым людям в России. Здесь явно было что-то не так. Это помогло мне осознать, что работает система, згрегор, который делает из обычных людей плоские образы врага. И это не только про русский телевизор, о котором так много говорят во всём мире. Это не про людские эмоции, а про то как ими управляют.

Я очень рада, что в моём ФБ довольно большое количество здравых, думающих друзей, чья духовная крепость помогает сохранять ясность сознания. Спасибо вам за то что читаете этот пост и вообще за то, что продолжаете меня читать. Мне важны читатели. Я перегораю, когда лайков и комментариев становиться всё меньше и меньше. Не могу писать в никуда, в пустоту и темноту. Наверное, и поэтому тоже стала меньше писать на Фейсбуке - мне каждый раз это делать довольно тяжело, потому что не писать о ситуации невозможно, а писать о ней невозможно вдвойне. Я выбрала не обсуждать политику, поэтому сегодня я рассказываю о себе и только о себе.
Негативные комментарии буду удалять моментально, я ранимая и трепетная.

Обнимаю вас, мои дорогие. Я знаю - никому сейчас не легко. И знаю, что мы все молимся друг за друга. Уверена, именно это и спасёт мир - наши молитвы друг за друга.

Запись пока открою только для друзей.

0

350

💙💛

🇺🇦 Україна — це найбільша з країн, що повністю знаходяться в Європі.

🇺🇦 Міжнародний український гімн складається всього з шести рядків (чотири у віршах і дві в приспіві). Решта рядків гімну вважаються політично некоректними. (наприклад, “Станемо, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону” має на увазі, претензії Україні на територію Росії та іншого "сусіда").

🇺🇦 Українська мова є однією з найпоширеніших мов в світі (фахівці розрізняють близько 7000 мов ) і за кількістю носіїв займає 26-те місце. Також вона є другою за поширеністю серед мов слов’янського походження.

🇺🇦 Також українска мова зайняла друге місце в світі за мелодійністю після італійської. Її визнали третьою найкрасивішою мовою у світі за такими критеріями, як фонетика, лексика, фразеологія і побудова речень після французької та перської мов на мовному конкурсі  у Парижі.

🇺🇦 Україна посідає четверте місце у світі за кількістю громадян з вищою освітою. Населення України належить до найбільш освічених, а кількість людей з вищою освітою на душу населення — вища за середньоєвропейський рівень.

🇺🇦 Найстарішим навчальним закладом Східної Європи вважається Києво-Могилянська академія.

🇺🇦 Перший друкований буквар, виданий українським автором, мав назву «Наука до читання й розуміння слов’янського письма». Він вийшов в світ у  Вільнюсі.

🇺🇦 Запорізька Січ — суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва — по праву вважається одним з перших демократичних утворень у світі.

🇺🇦 Найперша Конституція в світі створена - Пилипом Орликом. 5 квітня 1710 р і мала назву «Конституцію ПРАВ і СВОБОД війська Запорізького». У США Конституцію прийняли в 1787 р., у Франції та Польщі тільки в 1791 році.

🇺🇦Армії УПА поставили абсолютний рекорд, утримуючись на фактично окупованій території майже двадцять років. Технології та методи українських вояків вивчали навіть кубинські повстанці Фіделя Кастро.

🇺🇦 Найдовший музичний інструмент у світі – це українська трембіта. Її довжина може досягати чотирьох метрів, а її звуки чутні більш ніж за десять кілометрів.

🇺🇦 Найдовша гіпсова печера у світі і друга за протяжністю (поступається лише Мамонтовій печері в США) - носить назву «Оптимістична» і знаходиться на Поділлі.

🇺🇦 На території України зосереджено 1/4 всіх запасів чорнозему на планеті.

🇺🇦 Найдавніша відома ученим мапа, а також найстародавніше поселення Homo Sapiens знайдені в Україні: у с. Межиріччя Рівненської області. Їм близько 14,5-15 тис. років. Мапу вибито на кістці мамонта.

🇺🇦 Територією України пролягав один з найбільших історичних транспортних шляхів — «шлях із варяг у греки» — система річкових шляхів і волоків між ними завдовжки 3 тис. км, що пов’язувала північні землі Давньої Русі з південними руськими землями та Балтійське море з Чорним. Протягом усієї давньої історії Україна-Русь виступала мостом між світами Східної Європи і Давнім Сходом, Європою античною, візантійською і латинською.

🇺🇦 З 12 лавр світу 4 знаходяться в Україні. Три православні та одна греко-католицька.

🇺🇦 Україна займає місце в трійці світових лідерів з виробництва меду. Також є одночасно першою в світі з виробництва меду на душу населення.

🇺🇦 Найглибша у світі станція метро знаходиться у Києві.

🇺🇦 Найкоротша головна вулиця, але в той же час одна з найширших і мальовничих — вулиця Хрещатик у столиці України Києві.

🇺🇦 Одна з найвідоміших у світі різдвяних пісень — це «Щедрик», народна пісня, записана українським композитором Миколою Леонтовичем. Світ знає її як Carol of the Bells або Ring Christmas Bells. Зазвичай на Youtube різні виконання «Щедрика» набирають мільйони переглядів.

🇺🇦 Одна з найбільших пустель Європи знаходиться саме в Україні.

🇺🇦 Український “Південмаш” (Дніпропетровськ) виробляє найбільш екологічно чисті ракети-носії в світі.

🍔 Третій найвідвідуваніший у світі Макдональдс — у Києві, біля залізничного вокзалу. Цей заклад незмінно потрапляє до п'ятірки найбільш жвавих Макдональдсів світу.

❗І це ще навіть не вершечок айсбергу, далі буде 💙💛

0

351

Казимир Малевич - ще один привласнений росією УКРАЇНСЬКИЙ МИТЕЦЬ. Уявімо собі, як прагнули вони записати його "російським та радянським", що немає жодного з його паспортів. При тому, що точно мав і внутрішній, і закордонний.

Та в дещо вони не підтерли. Його справу. І там написано - УКРАЇНЕЦЬ. Не просто з його слів. Це бралося із наявних у людини документів.

Боротьба із ним велася дуже потужна. Його не лише намагалися зламати спільною багатолюдною камерою, де потреби відправлялися на очах у всіх. А й намагалися знецінити його творчість - тільки ледачий не осміював його "Чорний квадрат" та інші картини. Називаючи "примітивними".

Та колекціонери билися та б'ються за його роботи. Нещодавно за одну з картин зі скарбнички нащадків виклали 60 млн у.о.

Пригадаймо найцікавіше про нього. Та дізнаймося дещо нове. Про...ВИШИВКУ. Але про все по черзі.

- Народився в Києві.
- Село вважав точкою відліку своєї творчості.
- Писав, листи українською.
- Викладав у художньому інституті столиці на педагогічному факультеті.
- Дуже добре співав мав красивий бас. В репертуарі були українські пісні. Одна з найулюбленіших «Гуде вітер вельми в полі».
- Малевич - єдиний з українських художників, який на своїх полотнах зобразив Голодомор 1932-1933 років. Його картина «Де серп і молот, там смерть і голод» стала відомою. На ній три силуети, в яких  замість обличчя серп, молот, хрест і труна.
- став жертвою сталінізму. Сталін, тоді провів чистку і прибрав з Київського університету кваліфікованих і талановитих педагогів. А самого Малевича піддавали тортурам, щоб зізнався у шпигунстві.

Однак Казимір Малевич залишився вірним своїм принципам, боровся за свободу, не боявся їх відстоювати, творив всупереч і попри все. Хоча йому доводилося демонструвати власні переконання не надто відкрито - через прицільне стеження влади.

Тому картини писав завуальовано. Але були люди, які читали між рядків творчість Малевича.

А тепер обіцяне про вишивку. Вдалося це дізнатися завдяки тому, що американського публіциста Олівера Сейлера занесло чогось у 1915 році на виставку «Сучасне декоративне мистецтво» у галереї Лемерсьє.

Вочевидь він знимкував все, що бачив. Тож на одній зі світлин - подушка із вишитою шовком супрематичною композицією. Та ще.. каталог виставки 1915 року.

В ньому зазначено перелік вишивок та оздоблених нею речей до створення яких долучились професійні художники та народні майстри модерної вишивки, серед яких був і... Казимир Малевич.

Виявилося, що Малевич брав участь у створенні вишивок! Створював ескізи для них, які були втіленими. Потім було знайдено і ескіз конкретної подушки.

Що вказує на надзвичайну багатогранність таланту ВИДАТНОГО УКРАЇНЦЯ.

Казимір Малевич - ще один наш співвітчизник, який любив Україну, українську землю, селян та українське село й загалом все українське! І відстоював свободу попри все!
#фото_історії

0

352

Специально для Александр Соколовский

Анекдот в качестве эпиграфа:

Приезжает в израильскую армию американский генерал. Идет он по воинской части рядом с израильским генералом и говорит:
-А что это у вас солдаты такие невоспитанные?
-В смысле?- не понимает израильский генерал.
-В прямом. Вот смотри, мимо нас прошел солдат и даже честь не отдал!
-Это вон тот, что ли? Подожди меня тут, я сейчас...
Израильский генерал догоняет солдата, хлопает его по плечу:
-Хаим, ты, что обиделся?

Меня, человека по воле судьбы, отслужившего и в советской, и в израильской армии, часто спрашивают, какова разница.
Я обычно отвечаю только одним предложением: "В Израильской Армии ты нужен всем, в Советской Армии я был не нужен никому".
На самом деле разница в мелочах. Знаете, зачем в паек израильскому солдаты включены соленые огурцы? Потому что в пустыне, в жаре, нужно пить много воды. Можно заставлять солдат пить силком, а можно включить соленые огурцы в паек, и солдат будет пить сам. Офицеры избегают любого повода орать, подавлять личность, вызывать к себе неуважение и страх.
Сухой паек выдается один на четверых не случайно. А для того, чтобы каждый солдат понимал, что твоему товарищу тоже надо оставить поесть, все должно быть поровну, честно.
Командирская палатка или комната ничем не отличается от солдатской, все питаются в одной столовой.
Оружие выдают солдату сразу после присяги, и он уже не расстается с ним на протяжении всей службы. В конце недели, когда тысячи солдат отправляются по домам, транспорт, автобусы, электрички, заполнены вооруженными до зубов солдатами, у каждого автомат с рожками боевых патронов. И ни у кого это не вызывает опасения, наоборот, это картина защищенности. Каждый чувствует себя защищенным рядом с этим парнями и девчонками. Не припомню ни одного случая, когда бы оружие было применено без причины против друг друга.
Кстати, отпускают солдат по домам в конце недели не за заслуги или не в качестве поощрения. Для каждого израильтянина семья это главное. Армия это тоже часть семьи.
Поэтому связь армия-семья не должна прерываться никогда.
Никогда не забуду, когда нас выводили после операции в секторе Газа, загорелых до черноты, в выгоревшей от солнца форме, встречали обычные люди. По дороге домой, человек двадцать пытались меня покормить в кафе или ресторане, что-то купить,  подвезти на автомобиле, просто похлопать по плечу и пожать руку.
Это очень трогательно. Ты чувствуешь, что ты не только мамин ребенок, но и ребенок всей этой страны, как бы пафосно это не звучало. Ребенок с автоматом М-16 или Тавор, на защиту которого надеются все.
Знаете, что такое "Маса Кумта"? Это "поход за беретом". Когда солдаты боевых частей проходят "курс молодого бойца", их ждет изнурительный, часто многодневный марш-бросок, в конце которого,  тебе выдают красный берет десантника, фиолетовый берет "Гивати", то есть морского пехотинца или коричневый берет "Голани", элитного подразделения пехоты. В зависимости от рода войск, в которых вы служите.
Кстати, чтобы попасть в боевые части нужно пройти большой конкурс, желающих очень много, да и профиль по здоровью должен быть высокий. Причем 100 баллов не удалось получить никому.  Максимум 97. Есть шутка, что 3 процента должны отнять за обрезание.
Сам курс молодого бойца  в боевых частях тоже могут пройти далеко не все. Это не только физические испытания, но и моральные, психологические.
За каждый выполненный норматив солдату в качестве награды выдают дополнительный элемент экипировки. Угадайте какой первый? Ремень для автомата. До этого он носит его в руках.
Знаете, сколько длится марш-бросок, у спецподразделения "Эгоз"? Почти неделю. Дикая жара и бездорожье на протяжении 260 километров. При этом надо тащить на себе личноую экпипировку, а это больше тридцати килограмм,  спецоборудовние, пулеметы, запасы продовольствия, воды, боеприпасов, по дороге проводить учебные бои, а в финале штурм горы Хермон- высочайшей точки страны.
Тех, кто выбивается из сил, травмируются, остальные несут на носилках. Пройти должны все.  На своих ногах или на плечах друзей. Но все. Это непременное условие. Никто не должен быть брошен, потерян, никто не должен отстать.
Во время войн, даже трупы погибших израильских солдат обязательно должны быть вынесены с поля боя. Все до одного.
Если солдат попадает в плен, он обязан рассказать врагу обо всех известных ему планах израильтян. Потому что его главная цель остаться в живых и вернуться домой. Потому что его жизнь для армии важнее всего. А планы можно изменить.
Но самый главный сюрприз ожидает в конце марш-броска. Я уже говорил, что армия и семья в Израиле неотделимы. На последних километрах к солдатам могут присоединиться члены их семей. Они помогают нести оружие, просто подбадривают их.
Я помню, как к одному, травмировавшему ногу солдату на носилки посадили его младшую сестренку, которая обняла его и всю дорогу сидела рядом с ним.
А в самом конце, на финише, подключаются старослужащие. Это к вопросу есть ли дедовщина в ЦАХАЛ (Цват Ха-Агана ле Исраэль, Армия Обороны Израиля).
Старослужащие подхватывают добравшихся участников марш-броска и на плечах доносят их до финиша.
После этого молодым солдатам вручают береты, которые они все вместе подбрасывают в воздух. Это незабываемо. И знаете, израильская армия лучшая не потому, что она как-то особенно вооружена, не потому, что у нее есть прекрасные танки и самолеты, а потому что это семья. Большая и дружная семья.
Вот и весь ответ на вопрос в чем разница. Другого у меня нет.
И я горжусь, что моя средняя дочь Рони сейчас служит в этой армии.
Аоександр Гутин

0

353

К чату "Будни ап..." 2.0 Война-2022 (ч.3) - архив хроник журналиста

Ну как, не жмут трусы Наташи с Бучи?
А лифчик Тани неужель налез?
Ну да, твой муж и Джеки Чана круче,
Накрал тебе в Гостомеле колец!

А мій... своїх дітей давно не бачив,
Вже й не впізнала донечка його.
Бо в нього є лише одна задача:
Світ берегти від виродка твого.

Урод твой изнасиловал младенца,
Он тварь, и не имеет права жить!
Чудовище, что не имеет серца,
И ты такая ж, что тут говорить!

А в нас дівча, згвалтоване й роздерте,
У нас земля просякнута слізьми
І кров'ю... Скільки ж бачила вже смерті...
Ну на, іще мої труси візьми!

Чего тебе ещё, тварь, не хватало?
Ботиночек для сына на весну?
А знаешь, как оно их с ног снимало
Убитого мальчонки.... Не засну...

У нас хлоп'я принесло на могилку
До мами дві консерви.... Як болить...
Зробили ми лише одну помилку:
Ми намагались якось зрозуміть.

Ты плачешь горько: Маки закрывают,
И очередь большая в банкомат.
Стиралки, унитаза не хватает...
Вы Украину превратили в ад.

У нас у Краматорську на вокзалі
Ракета в натовп влучила з людьми.
І люди помирають у підвалі
Від голоду і спраги між пітьми....

Как тебе с этим на земле живётся?
Как тебе спится? Маешься в тоске?
Ты ждёшь его? А он к тебе вернётся
Лишь грузом 200 в порваном кульке!
                                               6.04.2022р.
Ксюшка Ангел

0

354

Если меня спросить какое одно из самых эмоциональное событий в жизни человека, я не задумываясь отвечу - прощание. Вот это звенящий молчаливый крик души. Крик, который ты слышишь всей кожей. В конце февраля я стал свидетелем двух таких прощаний.
Первое - это пожилые родители . В момент выезда дети уговорили их выехать вместе. Чуть ли не силой сажали их в машину. Они проехали ровно 18 километров, я запомнил эту цифру. И потом пожилой мужчина отказался ехать дальше. Он сказал, что не выдержит дорогу. И это честно. Я со слезами на глазах вспоминаю, как взрослые дети пересаживали внуков из его машины в свою. Как плакала тёща, пока зять в эмоциональном запале ругался с тестем. Как он спокойным голосом глядя в глаза зятю сказал - я просто не доеду, езжайте сами. И зять как-то сразу сник и стал ниже ростом. Сейчас пишу это и плАчу. А в тот момент была лишь обида и злость на него. Дети уехали. Я долго смотрел в зеркало заднего вида. Смотрел как удаляется машина родителей стоящая на обочине.
Второе душераздирающее прощание я наблюдал в санатории в центральной Украине. Там прощалась семья. Муж оставался, а жену родственники увозили дальше к границе. Их объятия. Их шёпот слов друг другу. А потом у меня разорвалось сердце - мужчина снял свою куртку и отдал жене. Потом снял свои часы и одел ей на руку. Я знал, что эти часы ему подарила она. И я знаю, что когда она, вдали от дома и своего мужа, захочет,  что бы он обнял её - она набросит его куртку на плечи. А захочет, что бы он взял её за руку - наденет его часы на запястье.
Денис Винник

0

355

Дві прості, людські, земні фотографії, в яких вся суть українського жіноцтва - війна війною, а за господарством треба доглядати - навіть, якщо хата розбомблена, а поруч з городами бої.

В Оріхові на Запоріжжі на такій лінії фронту місцева жителька варить варення посеред руїн: бо ягоди вродили і захисникам треба  смачненьке. А фермерка Олександра Сало вирощує капусту та картоплю, бо це наш продуктовий запас. Життєлюбний кадр з пані Олександрою, до речі, зробив відомий фотограф та кореспондент National Geographic Джим Річардсон.

Переглянули, дівчата? Усміхнулися, зарядилися, а тепер на городи, грядочки - полоти, перебирати городину: вона буде нам дуже потрібна цієї зими. Або мерщій на кухню - варити, смажити, пекти: домашні страви дуже потрібні і на фронті, і волонтерам, і кожному, хто зараз працює на перемогу і відновлення України!

Ми - господарський фронт! Тримаймо стрій!

К чату "Будни ап..." 2.0 Война-2022 (ч.3) - архив хроник журналиста
К чату "Будни ап..." 2.0 Война-2022 (ч.3) - архив хроник журналиста

0

356

Не поведу я сина в перший клас,
Не потанцюю я  з донькою  вальс,
І не побачу народження сина,
А донечка ще зовсім  дитина.
Не побачу успіхів брата,
Не обніму більше тата,
Не поцілую свою дружину
І не скажу:"Люблю тебе, сину"!
На випускному я не побуваю,
Весілля доньки вже не відгуляю
А матері не скажу я:"Пробач....."
Вдома такий пекельний плач ...
Я не накрию ковдрою сестру,
Кохану до шлюбу я не поведу,
На чай до бабусі  вже не завітаю,
Бо крила Ангела я маю!
І на рибалку з дідом не піду:
О, Боже, як я  Вас усіх люблю!!!!!!!!!
........За  столом буде  уся родина,
Але немає : чоловіка, брата, тата,сина!!!
Я ангел....літатиму над Вами
А Перемога......вона буде за нами!!
Оберігатиму  Вас  від біди
Лиш пам'ятайте:  вбили нас кати.....

Вічна пам'ять, ГЕРОЯМ!!
___________________

Ти маєш повернутися живим,
Бо ми з тобою ще не докохали,
Молити буду в небі Херувим,
Щоб на війні завжди оберігали.
За тебе кожен день молюся,
З тобою розлучила нас війна,
Тобі вночі я в снах приснюся,
Тебе собою зачарую, як весна.
До тебе сонечком прилину,
Я буду твою душу зігрівати,
Ти захищаєш Батьківщину,
Тебе собою хочу надихати.
Весною я для тебе хочу стати,
Щоб ніжність ти мою відчув,
І від кохання твого розквітати,
Щоб у красі моїй ти потонув.
Я квіткою для тебе хочу стати,
Я запахом тебе буду п’янити,
Я подихом торкнуся в ароматі,
Щоб зміг мене відчути і любити.
Росинкою для тебе хочу стати,
Щоби розвіяти з душі тумани,
Любов’ю і молитвою оберігати,
Я загою собою твою біль і рани….
Автор: Галина Горошко

_______________

"Привіт,кохана.Вибач...Не дзвонив
Не зміг..."-глухе мовчання...
"Та що ти,рідний"-в думках...як добре,що живий
А в трубку лише сльози і зітхання...

"Ти як?Як дітки?Що нового?"
"Ми добре.Ти про себе розкажи"
"Та все,як завжди.Такого нічого"
І десь на фоні:"Вихід!!!До пацанів біжи!!"

І відключився, лиш сказав :"Цілую"
І в цей момент завмерла повністю душа
Не встигла І прошепотіть:"Люблю.Сумую"...
Ця невідомість- туга найстрашніша.

Проходить пів години.Вже і день
Той телефон із рук не випускаєш
Дзвінок...Це він...ПОдруга лишень...
І все сильніш ту трубку притискаєш.

У ці моменти скільки тих думок
Вирують в голові,як рій бджолиний
Все ближче в горлі той клубок
І тяжче й тяжче щохвилини...

О,Боже,дзвонить...І не передать словами
Які в цей час емоції на серці.
"Живий.Твоїми молитвАми...
Дали хорошого їм "перцю"!"

І ці розмови так всю зігрівають
Що вже і не важлива  втома й хвилювання
Всередині, неначе солов'ї співають
Щоб все чудово...Лиш одне бажання.

Молюсь постійно.Господа благаю
Щоб ні на мить тебе не залишав
Я прокидаюсь з цим.І так лягаю
Прошу,щоб завжди захищав.

І нехай кажуть:"Це тягар-чекати"
"Чому пішов?Чи йому вдома не сиділось?"
Та вам цього не зрозуміть і не пізнати
Бо ж він-Герой!!! І йому так судилось!!!

Чекайте щиро ви своїх коханих!!!
Пишайтесь.Вірте повсякчас!!!
Вони ж бо в нас не із вояк диванних
За Батьківщину б'ються!!!За всих нас!!!

І хоч не зможе усвідомить кожен
Завдяки кому може мирно спати
Ви там тримайтесь!!!На війні буть не всі спроможні!!!
Нехай благословить вас Божа мати!!!!

Автор: Тонічка Мелешко
____________

Отредактировано Анна5 (2022-08-17 18:53:12)

0

357

Наступила вторая критическая ⛔️точка в психологии восприятия войны - пол года.
        😞 Это этап, когда «сдаются» следующие 30% людей. Те, кто сразу взял себя в руки, мужественно терпел и ждал.
    (Если помните, в первых постах войны, я писала про исследования Аарона Антоновского, что 30% сдаются сразу, 30% через пол года и 30% становятся физически и психологически сильнее).

     Примерно через 6 месяцев, если не произошло конкретных изменений в решении проблемы, психика говорит «это не закончится никогда» 🤕. Надежда умирает. 
    Сильное напряжение, всегда даёт сильный срыв.
      И на фоне потерянной радости начинается развитие болезней (психосоматика), травматизация, обострение конфликтов всех со всеми.
       ⏭Но, люди которые благополучно проходят и этот этап, в результате становятся успешными и счастливыми долгожителями !!!

     Предлагаю именно эту идею взять для себя за ЦЕЛЬ 🎯.

        Как это сделать?
✅Во- первых . Отпустить ситуацию и просто жить на сколько позволяют условия .
   ☝️ Война- это такая ЖИЗНЬ.
✅Во- вторых, помните,
что после того как нам кажется, что мы уже совсем устали и больше не можем, на самом деле ещё сохраняется 60%❗️потенциала. Это так мозг  нас обманывает и защищает от перенапряжения.
(Кстати, этим принципом пользуются тренеры в спортзале «и ещё чуть-чуть»)
   ☝️ Все проходит. А жить надо здесь и сейчас.
✅  В третьих. Будущего не знает никто. Так написано в Библии.
Перестаньте слушать предсказания (особенно плохие 😂).
    ☝️ Все, что не делается - к лучшему, и зачем то надо .

Вообщем следим за своими мыслями, формируем нужные убеждения.
Вместе прорвёмся .
       И все будет хорошо !

(с) Наталья Лебедева .

К чату "Будни ап..." 2.0 Война-2022 (ч.3) - архив хроник журналиста

0

358

Одинадцятирічна Юлія Бощенко із села Крижанівка, що на Одещині, написала вірш до українського воїна
Привіт, cолдате! Ти мене не знаєш,
Я — просто дівчина, живу собі, як всі.
В моєму місті тихо, не стріляють.
Але війна торкнулася душі!
Чому пишу тобі? Бо серце просить,
Бо я так звикла, і вірші, що на душі,
Я викладаю на листі!
В моїй країні сльози, біль і розпач,
І так нестримно пишуться листи.
Ти зараз там, на Сході України,
Душею б’єшся на передовій,
Там дуже страшно, постріли лунають,
Та не здаєшся ти, ідеш вперед!
Ідеш у бій і остраху не маєш!
Ти борешся за волю України,
За незалежність та її життя,
І за майбутнє кожної людини,
А серед них живу і я!
Ти тільки повернись, благаю, чуєш,
Ти не лети далеко в небеса,
Бо тут, на цій землі, тебе чекають
Батьки, родина — вся сім’я.
І вся країна молиться за тебе,
Щоб швидше повертався ти живий,
І я також щодня молюся небу,
Аби в моїй країні настав мир…
Я сподіваюсь, ці рядки почуєш,
А може прочитаєш у листі,
Я дякую тобі за те, що захищаєш
Мою країну… Дякую тобі!..

0

359

АВГУСТОВСКИЙ КИЕВ. ЗАМЕТКИ НА ПОЛЯХ

Когда-то в 90-е у меня случился период выпадения из активной жизни. Чуть-чуть жизни в провинции, декрет, заботы. И вот захожу я как-то в метро и обнаруживаю, что не знаю, как платить! Система поменялась, куда-то исчезли привычные разменные аппараты, где покупать новую метрошную "валюту", не понятно... И вот я, не коренная, но давняя харьковчанка, стою, как дура, и чувствую себя инопланетянкой. Отошла в сторону, стала наблюдать за людьми, где они берут эти странные пластиковые монетки...

Неделя в Киеве после почти полугода тихой (ну, насколько это сегодня возможно) сельской жизни - это особенные впечатления. Они вернули меня на ту станцию метро, где я,  простоволосая, в ярком платьице, словно киношная провинциалка, стояла и наблюдала, как купить жетон.

Я хожу, смотрю, озираюсь и понимаю, что реагирую на то, к чему давно привыкли киевляне.

Но я хочу записать свои впечатления, чтобы не забыть это настроение, как забыла те странные ощущения дежавю, когда однажды, зайдя в троллейбус, обнаружила, что в киевскую жизнь вернулись кондукторы...

***
Сирены воздушной тревоги. Ни них мало кто реагирует, а я пугаюсь. Пугаюсь и сирен скорой, которые звучат очень часто. Они разрывают тишину дня, и я не сразу ориентируюсь, это воздушная тревога или что-то другое.

"Воздушная тревога, просьба покинуть магазин, кассы закроются через десять минут!" - и я включаюсь в общий поток, которые несется, как на чемпионате мира по бегу, к кассам, на ходу хватая что-то с полок. Времени на часах  - без пяти семь, все подсовывают кассирам алкоголь, и до меня не сразу доходит почему. Доходит и до меня, когда сердобольный кассир с соседней кассы говорит мне: "давайте скорее свою бутылку вина, а то одна минута осталась..." "Скорее - на ту кассу", - заботится обо мне парень впереди, у которого пол-ленты пивных банок. Мне смешно, но я бегу.

Я успеваю купить не только вино, но и хлеб, и сыр, и - о боже- туалетную бумагу, выхожу на улицу и вижу немалую толпу людей, которые ждут окончания тревоги.

Да, люди привыкли. Большинство никуда не прячется, а просто ждут отбоя, как формальности.

Знаю, что харьковчане, жители Славянска и Бахмута, никопольцы и николаевцы не поймут, может даже, осудят киевлян, и не без оснований. Да, я думаю о них в это время, представляете?? Но реалии - это то, что рядом, и люди живут в своих реалиях, вписываются в них, врастают... Это не значит, что они не сочувствуют, не понимают, не переживают. Просто сейчас вот так.

***
В институте урологии полно военных. Даже если они в гражданке, то все равно они выделяются из общей массы. По прическе, по костылям, по взглядам, по осанке. Мое наблюдение подтверждает доктор: "Да, много военных... И все оттуда, из окопов..." В одном из отделений перешептываются сотрудницы: "Слава Богу, что дети есть... И жена у него такая милая..."

Кстати, да. Многие из них в сопровождении жен. Сильные такие, брутальные мужики, с потухшими взглядами, а следом барышни - разные: худенькие и не очень, юные и постбальзаковские. Спокойно-озабоченные. Думаю о том, что это они - жёны - их сюда привели, ибо непривыкшие сами мужики  ходить по врачам, да еще с деликатными проблемами.

И сколько их таких институтов... А сколько тех, кто еще не пришел...

Думаю о том, что общая проблема здоровья дееспособной части страны - еще одна глобальная скрытая с поверхности  непрямая (или прямая?) потеря войны.

***
Возле скромной серой машины прощается парочка. Он - в камуфляже, она - в розовой кенгурушке. Держатся за руки, молчат. Может, на час прощаются, но мое сознание рисует какую-то драматическую эпохальную картину. Кадр из мелодрамы (или драмы?), которую снимут лет через 30... Главное, чтобы стилисты хорошие были. Розовая кенгурушка - это очень важно для картинки! И зеленый рюкзак парня. И вмятина на крыле поношенного фольксвагена.

Вообще думаю о том, как война вернула престиж профессии военного. Во времена молодости моей мамы было очень почетно стать женой военного. Молодость брата-курсанта-лейтенанта  тоже прошла под восторженными взглядами девчонок.

А вот моя юность застала уже "хвост" этого всеобщего обожания: дискотеки с курсантами всяких девичьих филфаков-инязов были еще популярны, но уже не было этого фанатичного "мама, я летчика люблю". Многие напротив считали, что за курсантов выходят девчонки из сел, потому что если уж и ехать в тьму-таракань по распределению, так хоть с мужем, а не просто ради служения родине.

И вот я наблюдаю десятки парочек, где красивые гламурные девчонки с ресницами до бровей и губками-лодочками, крепко держатся за камуфляжные рукава, а те, кому пока не повезло, провожают взглядами их с неприкрытой завистью.

Наверное, это хорошо, что военных снова любить почетно. Но вот если бы не такой ценой...

***
Бытовые разговоры уже не такие надрывные, как в первые дни войны. В кафе, в парикмахерских, в клиниках вздыхают "если ничего не изменится...", но работают, планируют, записывают, назначают визиты через месяц и позже. "У нас на завтра полная запись", - эта фраза снова стала звучать, хотя еще два месяца назад было иначе: "На какое вам лучше время... да, конечно..."
Воистину, ко всему человек привыкает.

***
Говорят о донатах. Все донатят. И даже вроде как отчитываются друг перед другом. Хотя иногда это выглядит странно. Встречаю  знакомую, которая делится, что жить стало невозможно. Что платят ей теперь всего 6 тыс (до войны было 18), и что она рада держаться, потому что платят. И что живет постоянно в долг, но все равно донатит. И опускает глаза. Я смотрю на нее и понимаю, что ей нужна психологическая помощь. Но мы не настолько близки, чтобы я это ей советовала. Впрочем, не исключено, что она то же самое думает обо мне...

***
О Булгакове пишут, но ничего не слышала об этом от людей. Кажется, всем все равно. Ну есть табличка, ну нет ее. Веяния у нас меняются, как кленовые листья по сезонам, поэтому все привыкли  - снимают/вешают. А мне казалось, что обязательно какая-то инициативная группа придет и попробует отстоять. Даже памятник Ленину пытались ведь защитить, когда его валили. Но нет. Не до табличек и памятников.

И мне почему-то от этого больно. Больно потому, что Булгаков - это один из маркеров той жизни, которую мы теряем. Того Киева, который был праздничный, солнечный, атмосферный и беззаботный. Тех времен, когда не читать Булгакова было неприлично. Неизмученного и спокойного Киева со всеми его каштанами и тараканами.

И мне не таблички жаль, нет. Повесят еще, я уверена. Да и истинным знатокам и любителям Киева таблички не нужны, они  и так знают все булгаковские пути-дороги, как свою ладонь.

Мне жаль, что в обществе понятия любви к родине, к родному городу, к хорошему слову каким-то образом смешалось и приобрело явно-выраженный политический оттенок. Что опять этот вечный водораздел.

Ну, как не понять, что Булгаков был просто писателем, он всего лишь отражал то, что видел, чувствовал, чем болел... Он не историк, не стенографист, не политик... Но именно такие, как он люди, истинные патриоты своего города, создают атмосферу города, оставляют свои воспоминания, в которых чувства, а не только цифры и пафос, и что эту атмосферу надо нянчить, лелеять, беречь...

Но нет, не время сейчас об этом, не время философии, сейчас правят квадратно-гнездовые шаблоны. Но, может, так и надо, чтобы потом настал ренессанс?

***
В прошлый короткий приезд была в опере. После первого акта началась воздушная тревога. Это сейчас стандартная ситуация - всех отправляют в подвал. Потом спектакли возобновляются. Мне почему-то очень жаль артистов, потому что это так непросто - сначала раскачать эмоции, потом замолчать на полуслове, потом два часа сидеть в подвале и все начинать по новой. Но они вернулись, они работают, они крутые на самом деле.  Они создают дыхание города.

Знаю, что опять-таки где-то в Харькове или в Николаеве не поймут, и я не могу это осуждать. Я как раз понимаю. Я опять думаю об этом, опять... Но я просто пишу то, что вижу.

***
Вернулись пробки. Несмотря на адские цены на топливо. Наверное, бензин попал в список маст хэв многих семей после продуктов и лекарств. То, на чем не хотят экономить, потому что свой транспорт, готовый в любую минуту куда-то нас переместить, - это иллюзия безопасности.

Закрытый Южный мост - это, конечно, масса неудобств. Как и закрытая Грушевского. Невозможность проехать по Грушевского меня ранит. Меня словно не пускают в мой дом через парадный вход, а предлагают просочится через черный. Я люблю эту дорогу. Я ездила по ней 25 лет. Да, не критично. Но волнует.

С парковками в центре, как и во дворах спальных районов, опять трудно.
Но это, как ни странно, радует.
Радуют пробки, черт возьми! Вы это слышали?
Да, радуют.
Потому что абсолютно пустой город в ежах и блокпостах, десятки свободных парковочных мест во дворах, вымерший центр, - вот таким я увидела Киев в марте - это очень грустное зрелище.
Целый, но мертвый город, это, конечно, не так страшно, как разрушенный мертвый город.
Но это тоже страшно.

Я испытываю особенный кайф, когда еду по любимым улицам.
Но мне тревожно.
Я захожу в магазины, в ТЦ, в клиники.
Но мне тревожно.
Я ложусь спать. 
Но мне тревожно.
Я просыпаюсь от каждого звука.
Мне тревожно.

Тревога, страх, сочувствие.
И любовь. Большая любовь.

Вот такой он пряно-горький  коктейль нашей действительности.

Таким я сохраню в памяти август 2022.

И это невозможно проиллюстрировать.
Поэтому я решила обойтись без фото.

И да, душно. Бесконечно душно. Как перед грозой.

Елена Скачко

______________________

0

360

‼️‼️🙏🙏🇺🇦🇺🇦Шукаю перекладачів на польську, нім, та англ.
Прошу вас перекоасти ось цей текст!!
Мусимо його постити
Ангелина Бартош - (дуже хочу Вашу історію донести світу🙏)
Ми врятувались...
5, 6, 7, 8, 9, 10- е страшні дні. Коли ні твій двір, ні твій будинок, ні навіть твоє життя тобі не належать. Немає світла, води, газу... Виходити заборонено, розстріляють. У двір заїхала ворожа техніка.
5го побили вікна, увірвались  і забрали телефони.
6го забрали тата і чоловіка... на допит. Знайшли переписки і дзвінки в тероборону (ми намагалися виїхати і хоч трохи дізнатися ситуацію кругом). Вони бачать все, пости, телеграмм-канали і якщо ти писав щось їм не підходяще - тобі смерть.
Кругом хати розстрілюють людей, які ж це страшні звуки... навіть страшніші ніж бомби біля хати 27го. Лиш сидиш у підвалі і молишся, щоб повернули рідних. І нам щастить. Командир любить дітей, і знаючи що моя донечка (3 рочки) у підвалі наказує перегнати техніку і не лякати дитину. Приносять їжу, воду, солодощі для малечі. Увечері повертають наших чоловіків, довести провину не змогли. Перед цією групою військових трохи раніше йшли кадирівці і дивом минули наш будинок, командир сказав, якби зайшли вони - нас би не було. Вони мстять за ту розбиту колону біля нас, і навіть не розбираються. Пощастило...
7, 8, 9е проходять у холоді,підвалі, страху та під звуки обстілів. В хату навели людей, які тікали з Гостомеля. 15 чоловік. Намагаємося годувати всіх, якби не мій тато - сиділи б всі голодні...
10го чуємо по радіо, що з 9:00 зелений коридор і зважаючи на велику кількість ворожої техніки та провізії що підходить, розуміємо, що потрібно вибиратися. Йдемо питати чи можна вивезти дитину. Машиною - ні, розстріл, йдемо пішки. Коляска, білий прапор, мінімум речей і ми рушили. Оминаю коляскою трупи мирних жителів (скільки ж їх там), які лежать вже не перший день, дитині нічого не пояснюю , бо не знаю як.  Майже у кожному дворі росіяни, команда "стоять!" і ми завмираємо з піднятими руками (пізніше помітили, що доня теж піднімала рученята). Два пости пропустили, на третьому не пускають, завертають назад, коридор з 15:00 кажуть. Відчай. Повертаємось, чекаємо...
Ще одна спроба, пропускають, озиратися не можна , тільки вперед. Перед нами вилітає машина з цивільними, потрапляє на міну і підривається, від машини не залишилось майже нічого, шлях попереду заміновано. Назад не можна, лише вперед, мужчини попереду, я з коляскою ззаду. Через міни, трупи, розбиту техніку, потім через болото ми пробираємось на свободу. Нарешті нас зустрічають наші воїни, сідаємо у автобуси і їдемо. Приїжджаємо до російського блокпосту і чекаємо 4 години, новини погані. Не пускають, будемо ночувати у автобусах на дорозі. Про ці коридори там взагалі мало хто знає і вони їх бісять.
Тим часом темніє і над нами починають літати ракети. Знаходимо підвал, жінки і діти туди, на дворі -10, там прориває каналізацію і отак у смороді, холоді, сидячи ми чекаємо ранку... Зранку знову домовляються, щоб пропустили, і щастить.. пустили! Останній ривок, ворожий блокпост, завмирає серце, обстріляти можуть будь-якої миті, і ми заїжджаємо на контрольовану нашими військами територію. Щастить... Хіба? Ні! Вдача тут ні до чого. Ти чітко розумієш, що ще з 27-го числа, коли бомбили колону біля нас і хати сусідні погоріли і весь цей час тебе хтось відчайдушно захищає. Бог і всі наші родичі-янголи не залишали нас ні на хвилину і вивели нас з того пекла. Нас вважали щасливчиками і свої і вороги.
Наразі ми у безпеці, але психіка підірвана, ми змінились, вже нічого не буде як раніше. Ми намагаємося нормально спілкуватися, навіть жартувати по-троху, але закривши очі, одразу бачиш дорогу, повну трупів, і як ми завмираємо з піднятими руками, очікуючи на рішення стосовно нас.
Те, що ми евакуювалися - це щастя. Але душею і думками я з Бучею і з усіма містами-героями, з людьми, які у пастках, з дітками, які взагалі не повинні бути втягнуті у цей пиздець. Молюся за всіх, щоб щастя, під назвою "мирне небо"нарешті накрило нашу красуню Україну.

0